Циган швидко повернувся, шарпнув шкапинку, ступив ступнів із п’ять і, хутко повернувшись, підбіг до парубка, схопив за руку і, наче пускаючись на одчай, крикнув:
– Ну, чорт його бери! На вісім, давай буланого. Хай моє пропада! Бий!
– Та я не хочу міняться! Вдесяте кажу!
– І вісім не хочеш? Дурний же ти! Будеш жаліть, схочеш вернуть, та пізно буде. Бери, поки дають! Говорю тобі, золото береш, а не коня!
– Ні.
– Ех! Пропадать, так пропадать! Держи руку! Держи руку.
– Та не хочу!
– Держи! Даю дев’ять! Бий!
– Бий, Данило, б-б-бий, – заговорив умить «земляк», що доти мовчки хитався і слухав, ледве поводячи очима.
– Та то, дядьку, не Данило.
– Ну, то… Іван…
– І не Іван.
– Ну, то… йди під три чорти! Не з тобою говорю! Свин-ня!.. Ти! Гаврило! Б-бий… або знаєш що? – не б-б-бий…
– Не мішайте, дядьку! – одіпхнув його циган.
Дядько замовк, похитнувся, хотів провести рукою по вусах і, мацнувши тільки по мокрих губах, хитнувсь у другий бік і зупинив свій важкий, затуманений погляд на циганові.
– Держи руку! Держи! Дев’ять!
– Ні.
– Ну, чорт же з тобою і з твоїм буланим! З дурнем діло мать… Береш дев’ять?
– Ні.
– Но!
Але, одійшовши трохи, вмить повернувся, підійшов до парубка, взяв за руку, подививсь йому в вічі, всміхнувсь і, зітхнувши, поліз у кишеню, промовляючи до купки:
– Прийдеться дать, нічого не вдієш… Бачу, десятку хоче.
– Та не виймайте, – сказав парубок, – я не поміняюсь… Комедія, їй-богу!
Але циган, наче не чуючи, вийняв гаманця й почав лічить.
– Та не давайте, не візьму!
– Сорок п’ять… До пари мені буланий… шістдесят…
– Та я ж вам говорю, що не поміняюсь. Ну, й…
– Дев’яносто п’ять… Оце вісім… Вісімдесят… десять… На, бери! – махнувши рукою, скінчив циган.
– Та я ж вам говорю, що не міняюсь… Но! Гайда, Микито!
Циган спершу мовчки трохи подивився парубкові вслід, потім вилаявсь на всю губу.
Уся валка, сміючись, розбрелась на всі боки.
– Тьху, чорт! – схаменувся Андрій. – Заслухався чортового цигана й, мабуть, проґавив діда… Ну да… Ні, слава Богу, стоїть… Що ж Гришка?.. Ні, і той уже лежить…
Гришка дійсно лежав уже біля гарби й іноді поглядав у той бік, де стояв Андрій.
– Ну, пора! – рішив Андрій і, обдивившись на себе, ліниво, наче гуляючи, став наближатися до купки селян, що стояли коло пари здорових круторогих волів.
– Їй-богу, не можна, чоловіче добрий! От як перед Господом милосердним, сам торік дав дев’яносто п’ять… Воли, говорю вам, такі, що… а-а! Тут же і робота, і сила, і подивиться є на що… Роги, гляньте, які… Христом-Богом завіряю, що сам