– Ви вже той… звиніть, я трошки ляжу… Натомився, ходячи, та щось до сну клонить, – примощуючись, промовив після шостої Тарас і вже п’яненько осміхнувся.
– Нічого, нічого… Звісно, наморишся… От хоч би, приміром… От сюди лягайте головою, тут наче горбик… А я вже вам договорю таки за свого дядька. Ну, то й пішов він до тої, виходить, барині, його родички. Входить до неї у кімнату, а там уже сидить той, що перепиняв дядька… От преобразіть собі, Тарасе Семеновичу, таку штуку: тут, значить…
Тарас Семенович трохи розплющив очі, мугикнув щось, заплющив знов, ще раз тихо мугикнув і, схиливши голову на лікоть, спокійно й тихо заснув.
– Спить уже, – прошепотів Гришка, що весь час слідкував за ним. Андрій, розповідаючи все-таки якусь нісенітницю, вирвав очеретину, облущив її й дуже хльоснув Тараса по пальцях. Той не зворухнувся.
– Ну, йди, стань там і дивись, – повернувся Андрій до Гришки – Як буде хто йти, кашлянеш.
Гришка, весело осміхнувшись і поглядаючи назад, пішов і став на поворотці.
– Що за чорт! Нема! – хапаючись і поглядаючи на Гришку, шепотів Андрій. – І за пазухою нема… Невже брехав… Уб’ю гада! Ну, повертайсь… Щось у цій кишені… зав’язано…
Розірвавши очкур, Андрій налапав щось тверде, схопив із трави ножика й одрізав усю кишеню. З розгорнутої кишені глянули старі бумажки, п’ятирублівки, десятки і прості срібні карбованці.
– А що, багато? – підбіг Гришка.
– Єсть. Ти ж позакидай ці пляшки, або я й сам це зроблю… Закинь і ковбасу, а то собаки набіжать і ще розбудять… Ну, гайда! Увечері приходь до Естерки, там п’ятьорку получиш… А тепер підожди трохи, не йди за мною.
– Андрій Панасович!.. – несміливо і ніяково посміхаючись, промовив Гришка, йдучи за Андрієм. – Якби зараз… Сьогодні ж неділя…
– Н-ну! – грізно крикнув Андрій і зупинив сіренькі, гострі свої очі на Гришці. – Сказав увечері… Чого ж ще!
Гришка здвигнув плечима, зігнувся, підождав трохи, подивився на Тараса, всміхнувся й тихо пішов за Андрієм…
А через годину, отовплений великою валкою людей, розхристаний, блідий, з синіми губами, Тарас з диким одчаєм і сльозами в очах розказував усе урядникові, який поважно й суворо слухав його.
– Це Голуб! Це ніхто, як Андрій! Гайда всі до нього! – заревли декотрі з купи. – Ходім до нього, однімем! Це ж розбій!
І вся валка, з поважним урядником і зігнутим, блідим Тарасом попереду, гучно посунула по головній улиці.
– Куди, Ільку?.. Драстуй! Іш, надів нового піджака та й не пізнає вже…
Ілько повернувся, – коло тину, трохи перехилившись на вулицю, стояла Мотря і, граючи очима, ласкаво всміхалася.
– Не бачив, – підходячи до неї, усміхнувся й Ілько. – Драстуй.
– А може, ще й досі сердишся?
– За що?
– А за те, що… тоді…
– Ну, от! – знов усміхнувся Ілько, нахиливши голову й розглядаючи чобіт. – Хіба ж це первина?
– Ну? А справді не сердишся? Га? –