У ті часи люди не шкодували собі ні храмів, ні забав, не так, як тепер усюди празнують тільки по одному нещасному храмові. А тоді в Жаб’ї були два великі храми (на Божого Тіла і на літню Богородицю) і в Криворівні теж два (на Покрову і на осінню Богородицю), і в Ясенові два. А ще багато людей ходили на Івана Купала через Чорногору на храм до Ясеня угорського, про що тепер уже майже забули. Усі три Дідові суботи відзначали урочисто: навесні, влітку та восени. Згадували предків, вшановували померлих. Люди сходилися на цвинтар з усіх сторін, поводилися гостинно, смачно їли, попивали завжди угорське вино, коли вже дуже бідні – тільки горілку. На Великдень навіть священик святив вино або й горілку, навмисно кропив пляшки свяченою водою з тим, аби це не зашкодило християнам, аби не доводило до гріха.
Фоки не бракувало ніде – на жодному святкуванні, на жодному людному зібранні. А що Шумей зістарівся і Фока був справжнім ґаздою у старій ґражді, його дім був відкритим для всіх. І хоч стояв не при дорозі, але кожен туди заглядав чи й заїжджав, аби дізнатися, що діється, аби побачитися і набутися з людьми. Фока, як колишні гірські ґазди, нікого не відпускав, поки його не нагодує, поки не пригостить і дасть нічліг. А як, бувало, могли натанцюватися й навеселитися випадкові гості у старій Шумеєвій ґражді! Наслухатися співів, музики та всіляких оповідей. Вряди-годи заходили якісь подорожани, так звані «світовани», розповідали новини. А часом з’являвся такий дід, що раз на кілька років сходив зі свого верху, розповідав про давнину, воскрешав її перед слухачами. Ніби серце Верховини забилося у старій ґражді, ніби з її закамарків і подвір’ячок заговорили духи ґаздів та леґінів. Не рахуючись із коштами, Фока влаштовував гучні й пишні храми. Ще й перевершив у цьому давніх ґаздів.
Він усюди мав своїх танечних побратимів. Зустрічався з ними всюди, іноді аж у Сеґеті, куди ходив на ярмарки, а ще в Полянах Угорських, у Косові та Вижниці. Коли зустрічалися побратими, то так витанцьовували, що музикантам аж пальці пухли. А Фока з побратимом танцював і танцював, то приспівуючи, то стріляючи для втіхи. І так цілу ніч до ранку, а потім ще до полудня і ще трішки до вечора, а затим знову цілу ніч.
І що ж вони танцювали? Зображали давні пригоди своїх предків і свої історії. Замахувалися один на одного бартками, танцюючи і присідаючи, ніби погрожували, перекидали бартки один одному, ніби викликаючи до бою. Потім, наче після бою, єдналися, обіймалися за шиї і танцювали у злагоді. А потім кудись разом мчали з піднятими бартками, дивлячись удалечінь, шукаючи ворога. Так ніби разом мчали через гори, здобували міста, втікали від погоні. Потім дріботіли майже на місці, рівно, помаленьку, але вперто просуваючись уперед, увесь час до кола, наче показували спокійне пастуше життя. Знову музика зривалася, як водоспад,