Ходили чутки, що Семенко перший сказав Максимкові, де Фока, коли той утік до Венеції. Від того часу Максимко дедалі більше любив старого слугу. Давніше, коли наймитів ще було менше, Семенко немало гарував у Максимовому господарстві. Добряче послужив Шумеям. Коли ґазда Максим сам годував худобу, люди дивувалися, як спокійно і впорядковано це відбувається: бики були спокійні, барани стримані, навіть цапи переставали битися і пустувати. Корови, ніби навчені, підходили одна за другою до ґазди, щоб отримати солі. Ґазда довго годував кожну худобину окремо, говорив трохи з кожною, поки врешті не казав: «Но, іди вже собі, небого». «Семенку!» —озирався старий ґазда. Семенко – невидимий – відганяв корову, якщо вона не послухала господаря, опікувався кожною коровою, пильнував, щоб вони не билися, згортав сіно, аби його не толочили. Був добрий і лагідний до худобини, ніколи ні одну не вдарив. Жоден наймит не зміг би його замінити.
Того літа (тоді, коли Максим позичив Фоці Семенка до послуг) Фока, як завжди, відправив пастухів з вівцями та коровами на полонини, а Трофимкові дав стільки худоби і коней, що той аж руки заломив.
– А як же я сам упораюсь?
Фока його заспокоїв, наказав йому займатися лише господарством у самій стаї і найважливіше – завжди варити дві кулеші, одну для себе, а другу виставляти поза стаю. І не шкодувати муки! Фока застерігав, щоб він, борони Боже, не солив тієї другої кулеші. Трофимко посміхався, радів, розуміючи, що сам Семенко буде пастушити цього літа. На полонині Трофимкові жилося чудово. Він справді був нібито сам, але не мусив гасати по вертепах і стерегти худобу від диких звірів. Доїв корів, варив сири та куховарив. Семенко ж відразу потайки, не даючи про себе знати, взявся пильнувати худобу. Усе було б добре, якби Трофимко не був замудрий там, де не треба. Спочатку почав солити кулешу. Старий Максимків слуга залишав мамалигу неторканою. Тоді Трофимко виставляв йому другу несолену мамалигу, а тимчасом сам уже добре поїв. Якось раз, туманного й мокрого дня Трофимко аж занадто посолив мамалигу і поставив її за двері колиби. Тієї ж миті мамалига пляцком полетіла Трофимкові в лице, ніби її вихором прибило. Трофимко посміявся зі злості «того», а «той» тим часом терпляче зносив такі жарти… Гірше було, коли Трофимко – може, через лінощі – перестав варити кулешу для Семенка. Корови не прийшли доїтися і десь поховалися так, що неможливо було їх знайти, коні порозбігалися. Добряче наляканий Трофимко пішов шукати корів. Цілий день блукав полонинами, Бог зна куди, як пес без нюху, але не знайшов жодної корови, жодного коня, повернувся до стаї ні з чим. Заходить у загороду геть розгублений, а тут уже в’їжджає на спіненому коні Фока і дивиться суворо. Семенкові того забагато було на старість літ. Тож помчав із Чорногори просто до Ясенова, до Максима, наробив такого ґвалту, що Максим зараз же послав Фоку на полонину напоумити Трофимка, аби не знущався зі старого слуги і не нищив худоби. Фока строго дав Трофимкові відповідні