Трофимко, вже сонний, пригадував різні речі: води приніс, казани вимив, сіна для телят наносив – ну, що ще? Ага, бачиш! Забув Богові помолитися.
– Бачиш, побратиме, я не міг тобі цього сказати!
Коли на полонину приходив сам Фока, Семенко робив своє, але ховався, сидів дуже тихо, не робив шуму по кошарах, не погукував на худобу. Потім казав Трофимкові, що сам він такий чорний і вимазаний, що стидається такого пишного ґазди. Ще ніколи Трофимкові не велося так добре, як того літа з Семенком, старим слугою Максима. Після смерті Максима Семенко щез. Трофимко його гукав, викликав, запрошував на вечерю і послухати флояру – марно. Відколи відійшов ґазда, ніхто ніколи більше про нього не чув. Бог його знає, скільки потрібно було би слуг, щоб повноцінно заповнити його місце.
Нові часи
Нинішньому мандрівникові чи мешканцеві наших гір, що надивилися на промислові вируби лісу, так звані бутини, на предивні ризи, тобто дерев’яні корита і жолоби, що ними спускають зрубані колоди з гір, на величезні миґли – стоси колод, поскладані над рікою для сплаву, на дараби – довгі плоти, зв’язані ликом, якими управляють геройські керманичі, котрі відважно розвертаються на заворотах і стрибають із водоспадів Черемошу, на гаті, чи то греблі, що створюють цілі озера запасів води, – кожному, хто бачив усю цю незмірну роботу, сповнену небезпек і наснаги, важко уявити собі гуцульські гори без цього всього. До того ж, як часто повторюють і запевняють, значна частина населення у деяких місцевостях живе з бутинів, зі сплаву дерева.
Тимчасом це взагалі нове явище. І з вирубками лісів починається нова доба. Ніщо так не змінило образу краю та його краєвидів, ніщо так не змінило його колишньої недоступності, а також господарських занять, звичок, потреб, витрат і всього характеру життя населення, ніщо так не переорало всієї гуцульської окремішності й самобутності, як ці промислові вирубки.
Років сто тому про бутини ніхто й не чув. Мандрівник і професор Львівського університету німець Гакет, який у кінці 18 століття вивчав тутешній край і називав його країною справжніх покутян або гірських русинів, розповідає у своїй праці4, що в Ясені угорському за Чорногорою в цей час уже були промислові вирубки та сплави дерева на ріці Тисі.
З польського боку у великих масштабах це почалося незадовго перед ліквідацією панщини. Ті горяни, які жили публічно, громадою в селах, у яких була панщина, і які не могли викупитися або відрядити наймитів, бо були жонаті, відробляли по двадцять днів панщини на рік, вирубуючи ліси в панських володіннях над Руським потоком під Чорногорою. Очевидно, вони виконували ті роботи, як то кажуть, – «як за панщину». З лісом був обізнаний чи не кожен, бо багато вирубували для себе, для створення пасовищ і полонин. Але як стягати наниз ті баштові колоди і сплавляти їх, які способи знайти для цього – про те ніхто не думав. То було технічне завдання понад сили, бо пил тут не знали, користуватися ними не вміли, а самою бардою ніхто