Матійко стидався про те розводитися, натомість сам Фока казав, що в танці йому рівня Мись чи Моцак із-за гір, а кращий за нього і на цілі гори перший танцюрист – то Матійко з роду Іванкових-Зеленчуків.
Наймолодший з усіх, Матійко пережив усіх, дожив аж до новіших часів. Усе своє серце присвятив маржині – добре жилося на світі тій худібці, яку пестував Матійко, – а всю відвагу та хоробрість віддав битві з ведмедями. До глибокої старості не спав, борони Боже, в хаті жодного літа. Його голова з пасмами, як у старого орла, покарбована ударами, і в серці вирізані глибокі карби давнини. Він сердечно згадує і людей, що жили колись, і колишню худобу. З його пам’яті, як із багацької комори, ми не раз черпали ті скарби, перекази старовіку.
Отак танцював Фока. Люди довго згадували ті танці, ніби останній поблиск сонця, давнього щастя, давньої свободи…
Від вісімдесятилітньої бабці, Марії Чорниш, однієї з останніх зі згасаючого покоління, я чув колись, яку велику пристрасть мав молодий Фока до танцю. Бабця розповідала жваво, з чарівною посмішкою: «Я тоді мала, мабуть, років з десять. Видивлялася на Фоку, не могла надивитися. Ніколи не забуду, як він виглядав у великому старовіцькому високому капелюсі, які колись носили опришки. А капелюх той був обвитий широкою мосяжною бляхою, а з-за бляхи стирчали і високо розвівалися павині пера. Коли він танцював і нахилявся у танці, то на широчезному поясі, набитому цвяшками, дзвеніли й бренькотали ланцюжки та пістолети. А він був такий гарний і привітний. Куди б не зайшов, де б не з’явився, така була радість, вітали його, як великого пана. Ет, навіть не так – скоріш як самого цісаря. І ґазди, і пани, і старшина, урядники й жиди – всі йому раділи, всі посміхалися, вітали його сердечно. Таку мав шану! І все мандрував. Та що там казати, – розповідала стара, – хоч що згадай, не було славнішого за нього! Були такі, що хотіли його наслідувати, але нікому то не вдавалося. А Фока що слово мовив, що співанку заспівав на толоці – й розходилося, розліталося по усіх горах».
Фока танцював і в старшому віці. Танцював з останнім із роду Василюків з Голів, поважним ґаздою, як сам Фока, але мовчазним, серйозним, неприступним для чужих. Танцювали собі потихеньку, поважно, мовчки. І з Дмитром Шекєриком з Красноїлля – ґаздою порядним, говіркиим, щирим. Балакали, розповідали щось один одному, не могли наговоритися, попивали потрошки, весело танцювали, знову говорили, розповідали без кінця.
Наймити
Наймити родини Шумеїв пишалися тим, що їй служили. Хто своє відслужив, той отримав ґрунт, багато хто з них стали добрими ґаздами. Довго згадували доброту і лагідність старого Максима, щедрість і мудрість Фоки.
Якось, коли худобу зігнали з високих полонин, один вівчар, що звався Трофимко, не допильнував овець. Вовки роздерли майже двісті голів. Було це перед самим відходом із полонини. Сам ґазда Фока, спокійний за все, поїхав додому на день раніше, щоб приготувати прийняття на свято повернення з полонини. Для будь-якого