– Та ні, не важко, – Ірена заперечно хитнула головою. – Жінки ще й не такі незручності терплять заради краси. Просто до цієї сукні червоні коралі геть не пасують. Тут крій новомодний, а намисто старовинне. Ці коралі підходитимуть до народного строю. Маю гарний косівський. Теж старовинний. Мама мені купила, як у Карпатах відпочивали минулого року. Вдягну з цими коралями на якийсь із концертів у гімназії.
Вона розщепнула замочок коралів і, обережно притримуючи їх долонею, щоб не впали, зняла та передала їх хлопцеві.
– Коралі дуже гарні і навіть зараз теплі на доторк.
– Це тепло твого тіла, – перед тим, як заховати коралі, Павло якось дуже ніжно торкнувся долонею багряних намистинок. – Покладу їх зараз в ту кишеню, яка у мене ближче до серця.
Ірена здивовано глянула на нього. Схоже, що Павло потроху вчиться робити гарні компліменти. Напевно, він її справді дуже любить, бо лише сильне почуття здатне творити такі дива.
Той день узагалі якось по-особливому запам’ятався Ірені. Можливо, тим, що був таким сонячним та теплим, а може, тими особливими емоціями, які залишив по собі.
Вони з Павлом йшли парковими доріжками, осяяні чи то надто яскравим сонячним промінням, чи, може, й просто щастям. Ірена щось схвильовано переповідала йому, іноді стишувала голос, майже переходила на шепіт, а тоді раптом забувалася і вибухала дзвінким мелодійним сміхом.
Павло ловив той її сміх, сміявся у відповідь, проте говорив не багато. Він справді був небагатослівним та скупим на слова. Просто в його погляді було стільки ніжності, тепла і любові, що Ірені й не треба було слів. Мова кохання – найвиразніша мова для жінки. Її розумієш без зайвих слів та довгих пояснень.
Обоє були залюблені у своє почуття, розсміяні, будували райдужні плани, вірили у власні сили, в свою любов і в те, що так буде завжди. Розпал літа, зеніт кохання і спека, яка застигла в повітрі та розлилася по жилах гарячим передчуттям ще більшого щастя.
Перед тим, як піти догори на Високий Замок, Павло купив на Ринковій площі в однієї з бабусь-перекупок кілька склянок суниць. Ірена надовго запам’ятала їхній солодко-кислий смак і те, як вони присіли з Павлом на повалене дерево вже десь в околицях Вовчої гори та Цісарського лісу і їли ці ягоди з великого паперового пакета, поперемінно виймаючи їх та кладучи до рота по ягідці. Солодкі вуста, руки, перемащені суничним соком, і її лукавий усміх кутиками вуст.
Говорила Павлові щось несуттєве, легковажне, зовсім бездумне, але воно все одно мало для них особливий зміст. Мелодія кохання не обов’язково звучить високими словами та глибоким змістом. У неї свої закони, а емоція та інтонація промовлених фраз дарує більше, аніж поема з тисячі слів.
– Бачиш, а ти казав, що я не з’їм стільки суниць, – Ірена облизала солодкі від соку суниць губи. – Треба було мені з тобою на щось закластися.
– Треба було, – Павло усміхнувся й насипав у її підставлену долоньку ще жменю суниць. – На поцілунок треба було закластися.
Ірена