Багряний колір вічності. Наталия Гурницкая

відмовитися від навчання? Так?

      Павло здивовано глянув на неї.

      – Бог з тобою, Ірено, ми ж не в минулому сторіччі живемо. Я розумію, що ти не можеш і не хочеш замкнутися в чотирьох стінах. Підеш вчитися. Хочеш, заприсягнуся?

      – Не треба. Я вірю! – вона звела на нього захоплені очі. – Ти ніколи мене не обманював.

      Він усміхнувся.

      – Тоді я прийду до вас і офіційно попрошу в твоїх батьків дозвіл на наш шлюб. Але перед тим ще познайомлю тебе зі своїм татом. Не переживай, ти йому сподобаєшся.

      Відчуваючи, що їй зараз робиться страшно, Ірена знову заховала обличчя в пелюстках квітів і нічого не відповіла. Його тата вона дійсно дуже сильно боялася, але ще дужче боялася невідомості та майбутнього. А ще боялася, що не дасть собі ради. Навіть не уявляла, як поєднуватиме навчання та обов’язки дружини.

      – Ти так і не відповіла, чи вийдеш за мене заміж, – нагадав він.

      Ірена якось непевно повела плечима.

      – Я ще трохи подумаю. Добре, Павлусю? Нам не горить, – вона дуже акуратно струсила з сукенки пелюстки та листочки, які пообпадали з букета, і звелася на ноги. – Допоможеш мені квіти поставити в вазу?

      Павло важко зітхнув і теж звівся на ноги.

      – Куди я подінуся. Допоможу, звичайно.

      Дивився на Ірену дуже серйозно і навіть ледь ображено. Стільки сил, старань та слів, а вона навіть не сказала нічого певного. Бавиться собі з ним у котика й мишку. Як мала дитина.

      Не сказавши більше ані слова, Павло почав визбирувати з підлоги троянди та складати їх на середину стола. Коли закінчив з цією роботою, приніс з кухні величезну скляну вазу з чистою водою і почав допомагати Ірені ставити в неї квіти. Їхні пальці зустрічалися поміж листків та стебел, проте він ігнорував обережні доторки рук Ірени.

      Вона спробувала зловити його погляд, проте Павло вперто дивився лише на те, що робив, та не відповідав ані на її погляд, ані на легенькі доторки дівочих пальців. Врешті Ірена не витримала, облишила троянди, розвернулася, глянула знизу вверх просто в очі Павла і таки вловила насторожену тінь очікування в його погляді.

      – Господи, ну що ж ти такий нетерплячий, – видихнула Ірена і притулилася щокою до його грудей. – Зовсім нестерпний.

      Вона обійняла Павла і на мить заховала обличчя у нього на грудях. Ще за хвилину трохи відхилилася і знову глянула йому в вічі.

      – Знаєш, згоду на шлюб ти гарно в мене попросив. Будемо вважати, що я погодилася.