Я дуже образилася, коли вона принесла мені її прочитати, та мені вдалося приховати своє розчарування, і я її дуже хвалила. Там було всього з десяток аркушів у клітинку, перегнутих удвоє і скріплених булавкою. Ще була обкладинка, розмальована фарбами, добре пам’ятаю назву: «Блакитна фея». З яким натхненням вона була написана, скільки чудових, складних слів у ній було! Я порадила їй показати книжку вчительці. Та вона не захотіла. Я дуже її прохала, запропонувала сама її віднести. Ліла невпевнено хитнула головою на знак згоди.
Кілька днів потому, коли ми були вдома в Олів’єро під час заняття, я скористалася тим, що Джильйола побігла до туалету, і дістала з сумки «Блакитну фею». Я сказала вчительці, що то просто чудова книжка, яку написала Ліла, і що Ліла хотіла б, щоб вона її прочитала. Але вчителька, яка протягом останніх п’яти років тільки те й робила, що вихваляла Лілу за все, що та робила, окрім бешкетувань, відповіла мені досить холодно:
– Передай Черулло, що вона краще б готувалася до випускного екзамену, аніж витрачала так безглуздо час.
Хоча Лілину книжку вона не повернула, залишила її на столі, навіть не розгорнувши.
Така поведінка вчительки мене збентежила. Що сталося?
Вона образилася на матір Ліли? Та образа перейшла і на Лілу? Їй було шкода тих грошей, які батьки моєї подруги не захотіли їй платити? Я не розуміла. Через кілька днів я обережно поцікавилася, чи вона прочитала «Блакитну фею». Вона відповіла мені якимось дивним тоном, потаємним, немов мова йшла про щось зрозуміле лише нам двом.
– Ти знаєш, Ґреко, хто такі плебеї?
– Так, плебеї, плебейські трибуни у Стародавньому Римі, брати Гракхи.
– Бути плебеєм – це досить-таки погана справа.
– Так.
– А той, хто хоче залишатися плебеєм, – для себе, своїх дітей, онуків – не заслуговує нічого. Забудь про Черулло і думай про себе.
Учителька Олів’єро так мені більше нічого й не сказала про «Блакитну фею». Ліла в мене питала кілька разів, чи є новини, а потім припинила. Одного дня сказала похмуро:
– Щойно в мене буде час, напишу ще одну книжку, та вийшла погано.
– Ти що, та була чудова!
– Ні, та нікуди не годилася.
Але відтоді вона якось притихла, особливо в класі, можливо, через те, що Олів’єро більше її не хвалила, більше того: інколи здавалося, що надмірні здібності Ліли її тільки дратують. Коли наприкінці навчального року у нас було традиційне змагання, Ліла все одно стала найкращою, хоча й не виявляла більше свого звичного гострого розуму. На завершення шкільних змагань директор дав тим, хто залишився серед переможців, – Лілі, Джильйолі і мені – дуже склад-ну задачу, яку він сам придумав. Ми з Джильйолою довгий час намагалися її розв’язати, але даремно. Ліла, як завжди, примружила очі від напруги, задумалася. Вона здалася останньою. Сказала несміло, що було на