– Ні, нам треба дон Акілле.
– Кажіть мені.
– Та ні, нам треба з ним поговорити.
Жінка крикнула:
– Акі!
Знову шаркання ніг. У напівтемряві коридору з’явилася темна згорблена постать. У того чоловіка був довгий тулуб, короткі ноги, довжелезні руки нижче колін, в зубах цигарка, від якої жеврів вогник. Промовив хрипло:
– Хто там?
– Дочка чоботаря із старшою дочкою Ґреко.
Дон Акілле вийшов на світло, і ми вперше змогли його добре роздивитися. Ніяких тобі мінералів, ніякого блиску скла. Обличчя людське, довге, волосся кублилося лише над вухами, а решта голови вилискувала лисиною. Очі блискучі, з білками, вкритими червоними прожилками, рот великий, з тонкими губами, підборіддя важке, з ямкою посередині. Мені він видався бридким, хоча й не настільки, як я раніше собі уявляла.
– Чого вам треба?
– Ляльок, – промовила Ліла.
– Яких ще ляльок?
– Наших.
– Тут немає ваших ляльок.
– Ви в нас їх забрали там, у підвалі.
Дон Акілле повернувся і гукнув вглиб квартири:
– Пінý, ти забрала ляльку у доньки чоботаря?
– Я – ні.
– Альфó, це ти взяв?
Почувся сміх.
Ліла повторила вперто, не знаю, звідки в неї бралася та сміливість:
– Це ви їх взяли, ми вас бачили.
На якусь мить запанувала тиша.
– Ви – тобто я? – запитав дон Акілле.
– Так, ви. І запхали їх до своєї чорної торби.
Чоловік, почувши останні слова Ліли, спересердя спохмурнів.
Мені самій не вірилося, що ми були там, перед доном
Акілле, і що Ліла розмовляла з ним таким тоном. Він здивовано витріщився на неї, а в глибині квартири виднілися Альфонсо, Стефано, Пінучча та донна Марія, яка накривала стіл для вечері. Мені не вірилося, що він був звичайним чоловіком – низеньким, трохи лисим, дещо непропорційним – але ж звичайним. Отож я все чекала, що він у будь-яку мить перетвориться на чудовисько.
Дон Акілле повторив, немов не розуміючи, про що йдеться:
– Я забрав ваших ляльок і поклав собі у чорну торбу?
Мені здалося, що він вже більше не сердився, а немовби образився, немов отримав підтвердження чогось такого, про що вже знав раніше. Він пробурчав щось на діалекті, я не зрозуміла. Марія гукнула:
– Акі, вечеря на столі!
– Іду.
Дон Акілле поліз великою, широкою рукою до задньої кишені штанів. Ми ще міцніше стиснули долоні одна одної, чекаючи, що він от-от витягне звідти ніж. Але він дістав гаманець, відкрив його, заглянув усередину і простягнув Лілі гроші, не пам’ятаю вже, скільки.
– Ось, нате, купіть собі ляльок, – сказав він.
Ліла вхопила ті гроші й потягнула мене вниз сходами. А він перехилився через поручні