Моя неймовірна подруга. Элена Ферранте. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Элена Ферранте
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Серия: Неаполітанський квартет (другой перевод)
Жанр произведения: Современная зарубежная литература
Год издания: 2011
isbn: 978-617-12-5838-9, 978-617-12-5837-2, 978-617-12-5839-6
Скачать книгу
в мене щоки – як пухирі, руки набиті тирсою, мочки вух схожі на спілу горобину, а ступні ніг – на булки. Коли я знову змогла виходити надвір і ходити до школи, то відчула, що й простір навколо змінився. Він немовби завмер, здавлений між двома темними полюсами: з одного боку на нього давила повітряна куля підвалу, що тиснула на фундамент будинків, – така собі вигнута печера, в яку впали наші ляльки; з іншого боку – куля зверху, на рівні четвертого поверху, де жив дон Акілле, який їх у нас украв. Ті дві кулі, здавалося, були накручені на залізний стрижень, що в моїй уяві перетинав навскіс будинки, вулиці, поля, тунель, рейки, стискаючи їх. Мені було тісно у тому замкненому просторі, щоденно переповненому людьми й речами, до того ж у мене постійно був неприємний присмак у роті, я відчувала нестримну ну-доту, яка доводила мене до безсилля, немовби в тому просторі – такому стисненому, усе тіснішому – мене перемелювало, перетворюючи на гидку кашу.

      Той розлад був у мене досить довго, можливо, продовжувався роками, і пройшов вже після підліткового віку. Але саме тоді, коли він в мене розпочався, мені несподівано вперше зізналися у коханні.

      Ми з Лілою тоді ще не намагалися піднятися сходами до житла дона Акілле, туга від втрати Тіни була ще відкритою раною. З великою неохотою я подалася купити хліба. Мене послала по нього мати, і я вже поверталася додому, притискаючи до грудей ще теплу хлібину і міцно затиснувши решту грошей у долоні, коли помітила, що слідом за мною ішов Ніно Сарраторе за руку з молодшим братиком. Їхня мати Лідія влітку завжди змушувала його гуляти разом з Піно, якому тоді було не більше п’яти років, з наказом не залишати малого самого навіть на хвилину. На розі вулиці, відразу після м’ясної лавки Карраччі, Ніно обігнав мене, але замість того, щоб іти далі, повернувся, штовхнув мене до стіни, однією рукою обіперся об неї, щоб перегородити мені дорогу, мов шлагбаумом, щоб я не втекла, а іншою підтягнув ближче брата, який мовчки спостерігав за тим, що відбувається. Спочатку Ніно збентежено пробурмотів щось не дуже зрозуміле. Він був блідий, то всміхався, то серйознішав, то знову всміхався. Нарешті промовив голосно та чітко, як у школі:

      – Коли ми виростемо, я хочу з тобою одружитися.

      Потім запитав, чи не хочу я зараз стати його дівчиною.

      Він був дещо вищий за мене, худющий, довгошиїй, з трохи відстовбурченими вухами. Волосся в нього було неслухняне, скуйовджене, а очі – виразні, з довгими віями. Мене розчулило те зусилля, із яким він намагався придушити власну сором’язливість. Хоча й мені теж кортіло одружитися з ним, я мимоволі відповіла:

      – Ні, не можу.

      Він відкрив рота від несподіванки, Піно смикнув його за руку. А я втекла.

      З того дня я намагалася всіляко уникати зустрічей із ним наодинці. Та все ж він видавався мені неймовірно гарним. Скільки разів я навмисне трималася поряд з його сестрою Марізою тільки для того, щоб піти разом з ними зі школи додому. Напевне, він невдало вибрав момент, щоб освідчитися. Звідки він міг знати, як погано я тоді почувалася, як страждала