Я спробувала піймати погляд Ніно, але він був дуже заклопотаний. Тоді у мене – як завжди, без якоїсь ясної причини, – почався один з тих станів слабкості, у якому все довкола здавалося мені мінливим і нестабільним. Я подумала, що він, мабуть, вирішив освідчитися, бо вже знав про переїзд і хотів сказати про свої почуття. Я спостерігала за тим, як він носив ящики, наповнені пожитками, і почувалася винною через те, що відмовила йому. А тепер от він летів геть, мов пташка.
Врешті та процесія з меблів і матраців закінчилася. Ні-кола з Донато почали обв’язувати вантаж на візку мотузками. З дому вийшла Лідія у святковому одязі, навіть одягла літній солом’яний капелюшок синього кольору. Перед собою вона штовхала візочок з найменшим сином, а поряд з нею крокували дві доньки: Маріза мого віку, років восьмидев’яти, та шестирічна Клелія. Раптом на третьому поверсі почувся гамір та звук битого посуду. І майже в ту ж мить Меліна почала кричати. Ті крики так рвали серце, що Ліла навіть закрила вуха руками. Почувся також сповнений болю голос Ади, другої дочки Меліни, що голосно благала: «Ні, мамо, не треба!» Повагавшись хвилину, я теж прикрила вуха руками. Але з вікна Меліни постійно летіли якісь речі, і мені було так цікаво, що я трішки відхилила руки, щоб почути, що відбувається. Та Меліна не лаялася, не викрикувала якихось слів, то був просто крик болю, як у пораненого. Не було видно ні її, ні руки, ні пальців, що викидали речі з вікна. Мідні каструлі, склянки, пляшки, тарілки, здавалося, самі вилітали з вікна, і Лідії Сарраторе на вулиці довелося пригнутися і сховатися за візком разом з дітьми, в той час як Донато залазив на нього між своїми пожитками, а синьйор Нікола стримував коня за вуздечку під бомбардуванням з посуду, що гепався на асфальт, підскакував від удару, розлітався на шматки під копитами зляканої тварини.
Я пошукала поглядом Лілу. Тепер у неї був вже зовсім інший вираз обличчя, збентежений. Вона, мабуть, помітила, що я на неї дивлюся, і сховалася всередині. Між тим візок рушив. Тримаючись якомога ближче до стіни, не прощаючись ні з ким, за ним подріботіли до воріт Лідія з чотирма меншими дітьми, тоді як Ніно завмер на місці, немов зачарований виглядом розбитого посуду на асфальті.
Останнім з вікна Меліни вилетів якийсь чорний предмет. То була стара праска, повністю із чистого заліза. Коли в мене ще була Тіна, і я гралася з нею вдома, я брала праску матері, точно таку, із загостреним носиком, вдаючи що то – човен, який потрапив у шторм на морі. Праска пролетіла у повітрі і з глухим звуком впала на землю, вибивши під собою чималу ямку, за кілька сантиметрів від Ніно. Ще трохи – і вона б його вбила.
12
Жоден хлопець так і не освідчився Лілі у коханні, а вона ніколи мені не казала, чи це її переймає. Джильйолі Спаньйоло постійно хтось освідчувався, та й я мала успіх у хлопців. Але Ліла не подобалася нікому, передусім тому, що