– Тебе побили і все?
– А що мені повинні були ще зробити?
– То тебе все одно пошлють вивчати латинську мову?
Я здивовано вирячилася на неї.
Невже це правда? Вона потягла мене з собою, сподіваючись, що мої батьки у покарання не пошлють мене до середньої школи? Чи то вона саме тому намагалася якомога швидше привести додому, щоб я могла уникнути того покарання? Чи – як я тепер сама себе запитую – вона одночасно бажала і того, й іншого?
17
Випускний екзамен початкової школи ми складали разом. Коли Ліла зрозуміла, що я однак буду складати і вступний іспит до середньої школи, вона ніби втратила сили. Так сталося те, чого ніхто не чекав: я склала обидва екзамени з найвищим балом, на «десять», Ліла отримала свідоцтво про закінчення початкової школи з усіма «дев’ятками» і «вісімкою» з арифметики.
Вона й словом не виказала незадоволеності чи розчарування. Натомість почала дружити з Кармелою Пелузо, дочкою столяра, немовби дружби зі мною їй було недостатньо. За кілька днів ми стали нерозлучною трійцею, у якій я займала третє місце, хоча й була першою у школі. Вони вдвох постійно теревенили та жартували між собою, чи, якщо казати точніше, Ліла говорила та жартувала, а Кармела слухала та сміялася. Коли ми виходили прогулятися від церкви до траси, Ліла завжди крокувала посередині, а ми з Кармелою – по боках. Коли я помічала, що вона ішла, притиснувшись більше до Кармели, то ображалася, і мені хотілося повернутися додому.
У той період Ліла здавалася дивною, була сама не своя, немов на сонці перегрілася. Було вже насправді дуже жарко, і ми часто мочили собі голови під краном вуличної колонки. Пригадую, як вона з мокрим волоссям та обличчям тільки й говорила про те, як ми наступного року підемо разом до середньої школи. Для неї це стало улюбленою темою, наче одне з тих оповідань, які вона збиралася написати, щоб розбагатіти. Тільки тепер під час оповіді вона повсякчас зверталася до Кармели Пелузо, яка закінчила школу з одними «сімками» і не складала вступний іспит до середньої школи.
Ліла вміла розповідати, усе поставало перед нашими очима, як справжнє: школа, куди б ми мали піти, учителі. Від цього мені було смішно, але водночас і лячно. Одного разу я її перебила:
– Ліло, але ж ти не зможеш ходити до середньої школи, бо не склала вступний іспит. Ні ти, ні Пелузо не зможете.
Вона розсердилася. Сказала, що все одно піде: склала чи не склала.
– І Кармела?
– І вона теж.
– Це неможливо!
– Побачиш!
Але ті мої слова, здається, дуже її вразили. Відтоді вона поклала край своїм розповідям про наше спільне шкільне майбутнє і стала дуже мовчазною. Я помітила, що вона була нервовою, збудженою та агресивною, як раніше. Це мене задовольнило, адже тепер вона була схожою на себе. Водночас за тією звичною, попередньою поведінкою відчувався жаль, який мене бентежив. Я бачила, що вона страждає,