4. Як паровозики з Альонкою познайомилися
Бабуся і дідусь Альони жили в залізничному будиночку. Будиночок той стояв десь на залізничому шляху між Полтавою та Києвом, акурат недалеко від Зачарованого лісу, Топких болот, Болота Старих Паровозів і покинутого депо. Відділяв їх від цього загадкового місця старий залізничний міст да широка річка, через яку місцеві жителі боялися переправлятися, побоюючись тих місць і їх мешканців.
Будиночок стояв прямо біля залізничних колій, але щоб до нього дістатися з боку Полтави, а саме звідти, з боку Полтави і їхала Альонка, щоб погостювати у своїх бабусі й дідуся, потрібно було виходити на одній з безіменних зупинок, іменованих «зупинний пункт номер такий-то», йти полем п`ять кілометрів і тільки після того виходити до потрібного залізничого полотна. А далі, уздовж цього полотна, ще якийсь час пішки і вже там стояв будиночок дідусі та бабуся.
Електричка, що везла Альонку в той день, їхала за розкладом і своїм маршрутом. Альонка дивувалася, чому це електричка не звертає одразу біля дрімучого лісу, щоб проїхати не тільки повз будиночок бабусі й дідуся, але і зрізати значно шлях. Справа в тому, що тією дорогою, що вона завжди їздила, виходив неабиякий гак.
Здивувавшись цій обставині в черговий раз, Альонка вирішила вийти всього на одну зупинку раніше. Вона взяла з собою карту і судячи з неї, потрібно було пройти всього пару кілометрів по залізничних коліях через ліс, згорнути на повороті наліво, далі перейти той самий міст, на якому від них втік свого часу Колобчук, а там і до будинку бабусі з дідусем вже рукою подати. Так, їй здавалося, вона була б у бабусі з дідусем набагато раніше, та й у затишку ліса йти куди приємніше під час літньої спеки, ніж прориватися крізь польові трави, що виросли в той рік вище людського зросту. Принаймні, вище росту Альонки.
Прийнявши таке рішення, Альонка зіскочила з електрички на полустанку, озирнулась по сторонах. Нікого не помітила і з упевненістю попрямувала по втікаючої в ліс вже неабияк поіржавілій залізничній гілці. Та гілка відходила від основної магістралі у бік, і по ній мало хто їздив, хіба що ті дивні паровозики, що оселилися недавно в лісі, та й то навряд чи.
Дідусь, який працював на залізниці вже багато років, строго-настрого забороняв Альонці, навіть підходити до паровозиків, не те щоб спілкуватися з ними. Він був упевнений, що тут щось не чисто, тому що, на його думку, паровози самі по собі жити не можуть. Дідуся засмучувало самовільне катання паровозів, шо порушувало суворий графік рух рухомого складу, до якого дідусь вже звик. Та й взагалі, що випадало за норми системи залізничного сполучення, бачилося йому грубим порушення всіх можливих норм і правил.
Дідусь вже давно працював на залізниці і тому