Жінка невпевнено зморгнула.
– Три глибокі борозни посередині, – продовжив Ленґдон, – це слово «риба» ассирійською мовою. Такий знак зветься піктограмою. Якщо придивитися, можна уявити відкритий рот риби, розвернутої праворуч, а також трикутну луску на її тілі.
Юрба задерла голови й стала знову роздивлятися витвір. – А якщо поглянути туди, – мовив Ленґдон, показуючи на заглибини ліворуч від риби, – то можете помітити, що Едмонд намалював на глині сліди ніг за рибою, щоб показати еволюційний вихід риб на суходіл.
Гості схвально закивали.
– Ну й нарешті, – додав Ленґдон, – асиметрична зірочка праворуч – символ, який риба, здається, збирається з’їсти, – це одне з перших відомих історії зображень Бога.
Жінка з ботоксом звела брови:
– Риба їсть Бога?
– Виходить, що так. Це жартівлива версія риби Дарвіна – еволюція пожирає релігію. – Ленґдон злегка знизав плечима, озирнувшись на групу. – Як я вже сказав, розумно придумано.
Ленґдон пішов, чуючи, як у нього за спиною шепочуться, а Вінстон розсміявся.
– Чудово, професоре, і дуже влучно! Едмонд би оцінив ваш експромт. Мало хто здатний розшифрувати цей експонат.
– Ну що ж, – відказав Ленґдон, – це, власне, моя робота.
– Так, і тепер я розумію, чому містер Кірш просив мене ставитися до вас як до надзвичайного гостя. По суті, він просив мене показати вам дещо, з чим сьогодні не матиме справи більше ніхто із запрошених.
– Правда? І що ж це?
– Праворуч від головних вікон – чи бачите відгороджений коридор?
Ленґдон поглянув праворуч.
– Так, бачу.
– Добре. Ідіть за моїми вказівками.
Ленґдон невпевнено йшов, слухаючи інструкції Вінстона. Дістався входу в коридор, роззирнувся, чи ніхто його не бачить, обережно протиснувся за огорожу і швидко зник у глибині коридору. Тепер, лишивши юрбу гостей позаду, Ленґдон пройшов десять метрів до металевих дверей із кодовим замком.
– Наберіть на клавіатурі оці шість цифр… – сказав Вінстон.
Ленґдон набрав за ним код, і двері клацнули.
– Чудово, професоре, прошу заходити.
Ленґдон якусь мить постояв, не знаючи, чого чекати. Тоді зібрався з духом і штовхнув двері. За ними була майже повна темрява.
– Зараз увімкну вам світло, – сказав Вінстон. – Будь ласка, заходьте й зачиніть за собою двері.
Ленґдон обережно ступив у приміщення, вдивляючись у темряву. Зачинив за собою двері, замок клацнув. Поступово по кутках стало розгорятися м’яке світло, і простір виявився велетенською печерою – вона могла би правити за ангар для реактивних літаків.
– Понад три тисячі квадратних метрів, – пояснив Вінстон.
Порівняно з цією залою атріум неспівмірно малів. Світло розгорялось, і Ленґдон розгледів на підлозі групу масивних силуетів – сім чи вісім – щось ніби динозаври, які поночі вийшли пастися.
– Що це таке переді мною? – спитав Ленґдон.
– Воно