«Чий же це голос записали – Г’ю Ґранта чи що?»
– Сьогодні, – бадьоро продовжив голос, – просимо вас почуватися вільно, ходити де і як вам забажається, а я постараюся пояснити те, що ви побачите.
Схоже, крім бадьорої артистичної озвучки, персоналізованих записів і технології передачі звуку через кістку, кожен аудіопристрій був обладнаний GPS-навігатором, який точно визначав, де перебуває гість, а отже, який коментар потрібно для нього обрати.
– Я розумію, сер, – додав голос, – що як професор мистецтва ви належите до наших освічених гостей, тож мої коментарі, можливо, вам не надто потрібні. Навіть більше: ви, можливо, виявите повну незгоду з моїм аналізом тих чи інших експонатів! – Голос ніяково розсміявся.
«Серйозно? Хто йому це написав?»
Веселий тон та індивідуальний підхід, авжеж, речі дуже милі, тільки Ленґдонові не вкладалося в голову, скількох зусиль могла коштувати персоналізація сотень аудіопристроїв.
На щастя, голос змовк – немов його запрограмований вітальний діалог скінчився.
Ленґдон подивився на другий край атріуму й побачив над юрбою величезну розтяжку.
«І що ж таке Едмонд збирається проголосити?»
Ленґдон перевів погляд до ліфтів, де з невимушеною розмовою юрмилися гості: серед них він помітив двох відомих засновників глобальних інтернет-компаній, видатного індійського актора та інших гарно вбраних поважних осіб, і в Ленґдона виникло відчуття, що він мав би їх знати, але не знає.
Не бажаючи й не почуваючись готовим підтримувати світські балачки про соціальні мережі та Боллівуд, Ленґдон пішов у протилежному напрямку, в бік чималого витвору сучасного мистецтва, що стояв під дальшою стіною.
Інсталяція розташовувалася в темному гроті і складалася з дев’яти вузьких конвеєрних стрічок, які виїжджали зі щілин у підлозі й рухалися вгору, зникаючи в щілинах у стелі. Це скидалося на дев’ять рухомих доріжок, тільки вони рухалися вертикально. На кожній стрічці був напис, який розгортався до небес.
Я молюся вголос… Чую твій запах на шкірі… Промовляю твоє ім’я.
Наблизившись, Ленґдон зрозумів: насправді стрічки не рухались; ілюзію створювала «шкіра» з крихітних LED-лампочок на кожній вертикальній лінії. Лампочки загорялися, швидко утворюючи слова, які виникали на підлозі, рухалися вгору стрічкою і зникали в стелі.
Я гірко плачу… Була кров… Ніхто мені не казав.
Ленґдон походив біля вертикальних стрічок, обійшов їх, вчитався.
– Ця виклична робота, – проголосив аудіогід, раптово повернувшись, – має назву «Інсталяція для Більбао», вона створена концептуальною мисткинею Дженні Гольцер. Складається з дев’яти сигнальних щитів із LED-підсвіткою, кожен з них має висоту дванадцять метрів. Щитами рухаються цитати баскською, іспанською та англійською мовами – усі стосуються жахіття СНІДу і болю тих людей, які пережили важку втрату через цю хворобу.
Ленґдон мав відзначити: витвір