Хоча Ленґдон приділив кращу частину своєї кар’єри вивченню мистецтва, його турбувало те, що він так і не навчився до кінця цінувати авангардні досягнення культури. Принади сучасного мистецтва лишалися для нього загадкою.
– Не хочу виявляти неповагу, Вінстоне, але маю сказати вам: мені буває важко провести межу між «сучасним мистецтвом» і просто дивацтвом.
Вінстон незворушно відповів:
– Ну, таке питання часто виникає, правда? У вашому світі класичного мистецтва витвори цінуються за рівень авторського виконання – тобто того, як вправно рухається пензель полотном чи різець рубає камінь. Ну а в сучасному мистецтві шедевр часто полягає в самій ідеї, а не в її виконанні. Наприклад, людина дуже просто може скласти сорокахвилинну симфонію, де буде лише одна нота й тиша, але саме Іву Кляйну спала на думку така річ.
– Ну що ж, справедливо.
– Звичайно, «Туманна скульптура» надворі – це чудовий приклад концептуального мистецтва. У митця виникла ідея – провести труби з отворами під мостом і видувати туман над лагуною – але створювали це місцеві слюсарі. – Вінстон трохи помовчав. – Хоча я дуже високо оцінюю мисткиню, яка використала такий засіб як код.
– Туман як код?
– Так. Це зашифрована присвята архітектору музею.
– Френку Ґері?
– Френку Овену Ґері8, – поправив Вінстон.
– Розумно!
Ленґдон ішов у бік вікон, і Вінстон сказав:
– Звідси чудово видно павучиху. Бачите Маман, ту, яку зустрічали внизу?
Ленґдон подивився за вікно: на другому боці лагуни видніла масивна скульптура «чорної вдови».
– Так. Неможливо не помітити.
– З інтонації чую, що ви не в захваті.
– Щиро намагаюся захоплюватись, – сказав Ленґдон і додав: – Я класицист. Тут я трохи не у своїй стихії.
– Цікаво, – мовив Вінстон. – Мені чомусь здавалося, що саме вам Маман сподобається. Вона – чудовий приклад класичного принципу зіставлення. Власне, ви могли б її наводити як приклад цього явища на заняттях.
Ленґдон придивився до павучихи, але нічого такого не помітив. Коли йшлося про пояснення того, що означає зіставлення, він волів традиційніші приклади.
– Напевне, все ж і далі вестиму мову про Давида.
– Так, Мікеланджело – золотий стандарт, – мовив з усмішкою Вінстон, – він блискуче розташував свого Давида в дещо жіночному контрапосто: у того звішена розслаблена рука, праща теж повисла: в такий спосіб передано жіночну вразливість. А при тому Давид випромінює шалену, смертельно небезпечну рішучість, його сухожилля й судини напинаються: він готовий убити Голіафа. Цей витвір одночасно і ніжний, і потужний.
Така характеристика справила враження на Ленґдона – він був би радий, коли б його студенти могли так глибоко розуміти шедевр Мікеланджело.
– Маман не відрізняється від Давида, – промовив Вінстон. – Так само сміливо зіставляються архетипні принципи. У природі павук «чорна