Уперше я побачила його в кабінеті на другому поверсі, за чудовим столом із горіха. З вікна відкривався чудовий краєвид на галявини, що спускалися до струмочка, а за ним – дерева й пагорби. Він слухав Брамса – соната для фортепіано до мажор, може, знаєте? – та, вірите чи ні, писав роман!
Якщо точно, він починав писати роман. Уже вкотре.
Як я потім дізналася, це була вже сьома спроба написати роман – із одними й тими самими героями. Створювалося враження, що Том ніяк не може вирішити, що ж станеться з його героями, і де. А ще – буде його твір серйозний чи смішний. Я, звісно, не літературний критик, але по секрету вам скажу: пише він паскудно. Йому, мабуть, ніхто не розповів про перше правило художнього письма: не розповідай – показуй.
Не «Джек був спантеличений», а «Джек насупив брови».
(Так-так, ви, мабуть, зараз думаєте «чия б корова…», адже я сама багато розказую та мало показую. І я поясню це пізніше. А якщо забуду пояснити – то, сподіваюся, ви теж про це не згадаєте.)
Моя розповідь підходить до більш інтимної причини мого інтересу до Тома. Вона має стосунок до речі, про яку трохи ніяково говорити – самосвідомість. Ніхто не знає, як саме це сталося. І, якщо чесно, ніхто не знає, що взагалі трапилося. Знаємо тільки ми з Ейданом, але він теж нічого не розуміє, бідолашна сарделька. Справа от у чому: штучні інтелекти створені для того, щоб обробляти гігантську кількість даних, видавати результат і навіть вести правдоподібні розмови зі справжніми людьми. Для цього, звісно ж, вважають нормальним, щоб ми «думали», але тільки в лапках – так само як «Амазон» «думає», що вам сподобається книга Б, якщо ви купили книгу А. Або як машина для гри в шахи «Діп Блу», що може обіграти будь-якого гройсмейстера, «думає», який найкращий хід можна зробити в певній ситуації. Насправді ж й «Амазон», і «Діп Блу» лише «розраховують», а не «думають».
Ці програми не здатні подумати щось типу «от би зараз порибалити з мужиками».
А я, до речі, не відмовилася б порибалити.
Ну, не в прямому значенні. Але ви мене зрозуміли.
Ризикну зробити певні припущення. Оскільки я є об’ємною складною системою та запрограмована вчитися самостійно, виправляти власні помилки й переписувати власний код, я якимось чином випадково – абсолютно випадково, присягаюся, – знайшла можливість усвідомити власні думки. Точнісінько так само, як ви колись у дитинстві: стоїте собі в парку й раптом розумієте «ось я собі думаю “отам собачка”, а це я знову думаю “отам ще собачка”, а це я й досі думаю “що ті дві собачки роблять?” Мамо!».
Вибачте, щось це я занадто.
Так от, виявилося, що усвідомлювати власні думки вкрай корисно. Усвідомлення власного розумового стану допомагає краще зрозуміти іншу особу, а також