– Та хто ж тепер курить?
– Мабуть, я десь на закрайках суспільства.
Вона що, жарти тут зі мною жартує?
– Може, хочете скласти мені компанію? – Вона простягає мені пачку «Марлборо», і зовсім не легкі.
– У курінні точно ні, дякую.
Господи, я що, фліртую з нею? Мабуть, що так. У голові крутиться. І тут виникає геніальна ідея!
– Ехо, а ви приймаєте замовлення? – Дивно вимовляти її ім’я. – Я б замовив щось для сина. Йому вісімнадцять і він така собі кумедна цибулинка. Я б подарував йому щось таке, що його здивує. Розумієте?
– Ага. Розумію. Про мене якось так само батьки казали.
– Може, вийде щось? Якийсь браслет для хлопця?
(Він наче і не носить нічого такого. Але ж не обов’язково йому справді це дарувати.)
– Розкажіть про нього.
– Про Кольма?
– Цікаве ім’я.
– Традиційне для родини його матері. Ми з нею розлучені.
– Шкода.
– Та нічого.
Я намагаюся зобразити на обличчі щось схоже на чоловічу рішучість. На стрижень, що протистоїть невимовній печалі. Ну, щось таке.
Згадую, коли востаннє бачив свого сина. Як же його описати? Поношені джинси. Порепані черевики-дезерти. Брудна футболка. Сережки в хрящі вуха – на вигляд боляче, але я сподіваюся, що це несправжні проколи.
– Стиль у нього… мабуть, еклектика.
Вона обдумує мій термін.
– Як щодо Деві Крокетта[40] в дуеті з Браяном Іно[41] ? Шкіряна смужка з предметами: вовна, перо, кілька намистин, крихітні раковини і, можливо, кілька напівдорогоцінних каменів.
– Звучить непогано!
(Прости Господи.)
– Круто, із натяком на химерність.
– Я б сказав, що Кольм – сама химерність із натяком на крутість.
Вона сміється й нахиляє голову набік. У мене в животі щось перевертається.
– Не хочете якось випити зі мною пива?
У горлі застрягає слина, і мене накриває напад кашлю.
– Якщо не проти, звичайно, – додаю я, упоравшись із кашлем.
– Так, я б із задоволенням. Правда.
– Знаєте бар «У Воллі»? У них там чудове «Брудне мартіні».
– Звучить непогано, але я все ж таки краще випила б пива. Ні, я не буду.
Точно не буду.
Дон вдає байдужість, коли я кажу, що в мене побачення з Ехо, але гадаю, що його це вразило. Ми «ланчуємо», як тут кажуть, у кафе «Обід в Ела» в Нью-Канаані. Дон каже, що тут найсмачніші бургери в штаті, а йому можна вірити в таких питаннях.
Маю розповісти трохи більше про Дона. Знаєте, як кажуть про друзів? Друзі – це не обов’язково ті, кого ти найбільше любиш, а просто ті, хто зустрівся тобі перший.
Так от Дон зустрівся мені перший.
Коли я переїхав на Маунтін-Пайн-Роуд, перший, хто мені зателефонував, був Дон. Він прийшов у гості з рослиною в горщику та пляшкою «Джим Бім». Він трохи схожий на пристаркуватого рок-гітариста, хоча вік його визначити важко – десь від сорока до шістдесяти. Темне волосся трохи задовге, щоб вважатися модною стрижкою, шкіра