Орхан частенько бував біля покоїв улюбленого сина Аллаха, але Поріг Щастя переступив уперше.
Перед ним нечутно відчинялися низенькі двері: то з рідкісних порід дерева, із найтоншим різьбленням, то з химерно візерунковими решітками, то з вітражами різнокольорового скла. Стіни, багато прикрашені орнаментом і висловами з Корану, увінчувалися банями, під якими ніколи не збирався житейський гамір, бо підлога тут була встелена дивовижної краси килимами, а охорона – слуги й раби – у міру необхідності спілкувалася, як і слід у такому місці, пошепки.
Султан Мехмед зустрів хранителя своєї шаблі, походжаючи з кутка в куток улюбленої кімнати, у якій зберігалося його вбрання для полювання й необхідна для цього зброя. Мехмед, який у семирічному віці заступив на престол, довгі роки був майстерно усунений від влади інтригами бабусі й матері. Син страченого на вимогу яничарів і духовенства султана Ібрагіма та його наложниці зі зневагою ставився до управління імперією, не отримавши в ніжному віці належних знань і вмінь. Зате цей згаяний проміжок часу він залюбки заповнював тривалими полюваннями й різного роду змаганнями, з яких виходив справді заслуженим переможцем. Завдяки ненастанній гонитві за дичиною на свіжому повітрі Мехмед отримав прізвисько Авджі, тобто мисливець. І навіть неабияк цим пишався.
Ось і зараз він оглядав зброю для полювання на оленів у македонських лісах.
– Сідай! – різко звелів султан і показав на купу подушок у кутку кімнати. – Не до церемоній! І обійдімося без пишних звеличань моєї нескінченної мудрості та всього іншого.
Орхан важко опустився на вказане місце, повністю віддавши себе в руки Аллаха.
– Я був малим, але в день мого сходження на престол пам’ятаю тебе з шаблею в руці, грізно спрямованою в бік яничарів. Кажуть, що ти врятував не лише мене, а й мою імперію.
– Я любив твого батька, султана Ібрагіма, але не зміг врятувати його, – сумно зітхнув старий.
– Султан, що затримує платню яничарам, оподатковує духовенство й щодня користається правом, що його надає титул винищувача невірних,[16] гідний шнурка, яким і був удавлений.
Мехмед зловтішно розсміявся, побачивши, як набігла на обличчя його сіляхдара тінь збентеження і навіть розгубленості.
– Неможливо почути з вуст султана такі слова? Авжеж, той, хто почув би – умить позбувся б голови. Але я нічого не казав, а ти нічого не чув. Майже всі вважають мене дурнем, який марнує життя у вічних полюваннях і розвагах. Але можу сказати тобі, що моя доволі часта відсутність у палаці й у Стамбулі спричинена страхом! Так! Так! Страхом! Я боюся перевернутих котлів яничарів-заколотників, розтертого на пил діаманта в моїй чашці кави, власних чорних охоронців, яких ви іменуєте німими,[17] з шовковими шнурками в руках і ще дуже багато чого іншого. Та бачу, що ти не здивований.
Султан сів навпроти й подивився просто в очі свого