– Дика країна, дика природа. А люди?… Ці козаки… Це шайтани і їхні виводки. А над ними ще більш могутній – Урус-шайтан, якого вони кличуть Сірком, наче вовка. Він руйнував наші тили, знищував обози й окремі, аж ніяк не маленькі загони. Краще від нього ніхто не надихав урусів на опір великій армії сонцеликого султана. Шайтан! Кожну третю п’ятницю, у святий день, мулли всіх мечетей проклинають його й волають до Аллаха, щоб він своєю милістю знищив це породження пекла.
– Але чи достатньо цього, щоб повернути його в пекло? Шайтан Сірко приніс мусульманам стільки бід і нещасть, що їх не перелічать і сотні книжників за сотні років.
Великий візир нервово схопився за лопатоподібну бороду й заплющив очі. Він усією шкірою відчув, як за золотою решіткою рипнуло парчеве вбрання султана, який у гніві підхопився на ноги. Ще б пак! Не минуло й п’яти років, як цей шайтан Сірко без особливих зусиль знищив майже дюжину тисяч непереможних яничарів, заманивши їх у тіснину своєї Запорозької Січі й перестрілявши, немов дурних куріпок! А потім трупи найсильніших воїнів світу спустив під лід могутньої річки Дніпро, де їх зжерли величезні рибини. Не минуло й року, як сам великий візир повернувся з цих проклятих земель, залишивши там мало не третину свого війська. І якого війська! Найкращого! І чого він досягнув? Пройшовся вздовж Дніпра, на островах якого поховалися козаки, і не зважився прочесати це зелене царство плавнів. Бо там його військо, геть усе, перерізали б козаки. Крадькома – серед очерету й вікових дерев.
О Аллаху! Як же гарно тривала сьогоднішня нарада. І треба ж було цьому старому сіляхдару Орхану все зіпсувати! Адже біль від утрати третини яничарського війська досі не дає спати нащадкові Мухаммеда. А останні походи й величезні втрати в них просто викликають сльози…
Як бути, як виплутатися з цього липкого павутиння? Якою лисицею, яким байбаком?
Мудрі радники дивану нічого не підкажуть. Вони всією душею бажають, щоб гнів султана впав на великого візира за військову помилку, яку той викупив золотом. Як радо вони б побачили голову Кари-Мустафи на срібній таці на мармуровій колоні біля входу в султанський палац Топ-Капи.
«О Аллаху! Повелителю небес щастя, прояви свою милість. Врятуй свого відданого раба Кару-Мустафу!»
Великий візир більше не встиг пригадати жодного рятівного в цьому випадку вислову зі священної сури, як невгамовний старий сіляхдар підвівся зі своїх зручних шовкових подушок. Це нечувано й ніколи не бачено! Адже завжди першим підводився й виходив великий візир. Так було сторіччями. Зухвалий старий! І навіщо це йому? Але що сказати на адресу того, чия шабля одним помахом покриє голос самого великого візира?
А сіляхдар не лише встав, а й вийшов на середину кімнати диван-хане.
– Кожен осман, що тримає шаблю в руці, знає мене як достойного газі, який за своє життя брав участь у всіх війнах газавату з невірними. Мені присвоїли всі гідні воїна імена. Шабля моя не висихала від крові невірних протягом шістдесяти років. Я чимало послужив