Млявий бризовий вітерець не наважувався протиснутися у вузькі й криві вулиці півмільйонного міста, де його обпалювало густе розпечене повітря, яке щільно огортало обшарпані фасади й криві паркани більшості будинків. Та й що йому робити в цьому запилюженому й заваленому різноманітним сміттям стиснутому просторі, де не зустрінеш жодної людини. Хіба що змахнути величезну липку муху з носа вуличного пса, не менш шанованого в Блискучій Порті,[5] ніж священна корова на вулицях індійських міст.
А ось піднятися над дерев’яними парканами й заглянути на райські подвір’я столичних мешканців вітерцю не вистачило ні сил, ні глузду.
І дарма. Бо там він одразу занурився б у цілющу густу тінь вишукано пострижених акацій і кущів шибляку, що сплелися гілками-руками в бажанні догодити господареві будинку. Вітерець надовго затримався б у великому квітнику, зачепившись за шипи троянд і розчинившись у їхніх солодких пахощах. І, може, так і залишився б серед пелюсток назавжди, якби не манили до себе срібні струмені дзюркотливого фонтана. А наслухавшись їх і насолодившись грою яскравих бризок, можна було б упасти на м’які шовкові подушки просторого диван-хане…
Диван-хане…
Це не лише павільйон з однією відкритою стороною, зверненою в сад або до фонтана, що слугує для відпочинку в спекотний літній час, а ще й вишукана будівля, призначена сонцеподібним султаном для засідань його наймудріших радників. Адже султан, володар безлічі земель на трьох континентах – в Азії, Африці та Європі, – спирається в розгляді найважливіших державних справ на особистий уряд. А ім’я тому урядові – диван. Точніше – Високий диван. Султан за власним бажанням, а частіше за велінням Аллаха присутній на його засіданнях. Але присутній незримо, не подаючи голосу і тим паче не являючи свій благородний лик у великій кімнаті, серед прекрасних золотих канделябрів, срібних свічників, дивної роботи килимів, павутинно тоненьких завіс і шовкових подушок. Йому достатньо споглядати й слухати те, про що говорять наймудріші на землі ні з чим незрівнянної Османської імперії. Імперії, створеної шаблею нащадків Османа за велінням єдиного бога – Аллаха. Нехай буде навіки ім’я його на вустах правовірних!
Мерзифонлу Карі-Мустафі-паші, сто десятому великому візирові Османської імперії, було напрочуд спекотно. По його тілу потоками стікав липкий піт, та душа його раділа від того, що так вдало й державно правильно проходила нарада Високого дивану. Адже він дуже старанно підготувався до сьогоднішньої середи – дня, коли за прадавнім законом імперії розглядалося лише одне, найважливіше питання. Саме по середах можна було відпочити від безлічі інших поважних справ і зайнятися вельми простеньким ділом – розглядом проблем життєдіяльності самого Порогу Щастя[6] – Стамбула.
У цих справах великий візир завжди почувався напрочуд упевнено. Та й де тут проблеми? Потрібно просто вислухати словоблуддя всіх тих, кому довірено управління величним містом, а потім, нахмуривши