Ікол зістрибнув з ліжка. Він дивився на неї зверхньо, як на мале шкідливе дівчисько, і після короткої паузи тихо промовив:
– Цього ти не зробиш, бо це товар, що треба реалізовувати. І потім, як там твоє ведмежа, якого ти повісила за шию, а потім розпорола ножицями і вивернула усе начиння?
Ґейдвіг нічого не розуміла.
– Ти збожеволів? От зараз я вже впевнилася, що ти – маніяк.
– Ні, – холодно відповів він. – У цій кімнаті є маніяк, але це не я. Скоро розумітимеш чому. Твоя поведінка, Ґейдвіг мене дивує. Втратила голову з дурощів та радощів? Я зараз піду і повернуся через вісім діб разом з паном В. Не забувай про іспит і про скоре Різдво. Не прощатимусь.
– Пішов ти… – але двері швидко зачинилися і Ґейдвіг не встигла доказати образи.
Через деякий час вона спустилася у крамницю і ще раз оглянула кімнату. Нічого особливого у ній не було, Ляльки мирно спочивали на полицях та у вітрині. Чому б не покращити настрій і почати продавати зараз? Але погода була такою, що жодна людина не забажає йти так далеко заради якоїсь ляльки. Щоб покращити настій, Ґейдвіг знайшла вкриту пилом табличку з написом «Відчинено», протерла її від пилу та повісила на двері так, щоб її можна було бачити з вулиці. Потім вона увімкнула світло.
Дивно, але чекати довелося недовго. Через якихось двадцять хвилин, коли вона відлучилася до майстерні, двері відчинилися, і мелодійний дзвінок сповістив її, що з’явився перший клієнт.
У крамниці з’явилася жінка середнього віку, обличчя якої нагадувало кремову троянду з торту. Зеленкуваті очі були такого неприродного кольору, що виникала думка про контактні лінзи. Пухкі губи нагадували пелюстки, накачані ботоксом, а щоки, які вкривали зморшки від шрамів багатьох невдалих пластичних втручань – підталий крем. Хода її, незважаючи на гладкість, була на диво прудкою. Попелясте волосся припорошене снігом, а хутряне манто від якого за милю несло нафталіном знало кращі часи. Поруч з нею рюмсала мала, років п’яти, у зимовому комбінезоні та плетеній шапочці, що сповзала на очі. Ґейдвіг вийшла до них. Мала поглянула на неї – і розплакалася від жаху, а жінка – нуль уваги.
– Августо, як я рада тебе бачити. Що знову імідж змінила? Ця худорлявість тобі так пасує, так пасує, що я би з задоволенням помінялась з тобою місцями. Ти досі майструєш? Як твої нові дітки? Я бачу, що їх у тебе дуже багато, і я не знаю на чому зупинити погляд – такі вони чудові. Клара розрюмсалася, я вирішила її заспокоїти, звеліла їхати до тебе, але ти ж знаєш, який тут підйом… я така закехана, що ні пари з вуст, доречи хотілося б твого фірмового чаю з імбиром та потеревенити з тобою. Але такі клопоти, така морока, мені навіть нема чого тобі толком розповісти, бо завтра у мене прийом і я маю дещо купити. Щоб не осоромитися. А в тебе такий бездоганний смак, що я думаю, ти щось для мене підбереш по старій дружбі.
Ґейдвіг не могла припинити цей словесний пронос. Нарешті, щоб не осоромитися, вона відповіла:
– Можу запропонувати Вам кави з кордіалом. Імбир закінчився.
Бабенція