Обличчя її було білим, як папір з плямами кольору хакі. Таким чином розмалювали її шию, плечі та декольте. Прикривши одне око, Ґейдвіг побачила маленькі цятки з люмінесцентної фарби, але верхнє віко було розмальовано так, немов то було її справжнє око. Ефект був вражаючим. По оголених руках справді повзли змії, а на кистях – дві розкриті пащі, що мали проковтнути свою здобич. Ще секунда – і Ґейдвіг здалося, що вони сповзуть з рук та проковтнуть її саму, але вона приписала це чи то втомі, чи то дзеркалу. Вона посміхнулася до себе – і зрозуміла, наскільки її змінено. Від дурепи, якою вона була, нічого не залишилося. Це була молода жінка, що знала собі ціну та була здатною на багато речей, щоб досягти своєї мети. Тільки зараз вона звернула увагу, що попрацювали навіть з її волоссям, хоча до них (це їй так здавалося) ніхто не торкався. Мабуть його чимось змастили та зачесали угору, або спочатку зачесали угору та покрили лаком – це було неважливо. У зачісці була тільки одна деталь, що контрастувала з загальною концепцією: вітка квітучої сакури.
Новий образ був досконалим: з одного боку – жіночність, з іншого – брутальність та самовпевненість, що допомагає перемагати. Такою Ґейдвіг собі сподобалася. Вона ще раз оглянула кімнату і, впевнившись, що нікого немає поруч, вона торкнулася одного з пензлів на столику – і одразу впала на стілець, стогнучи від болю. Металевий стрижень пензля ідеально пропускав електричний струм. Саме такий шок змусив Ґейдвіг зойкнути і відбив у неї подальше бажання доторкнутися до чого-небудь поруч із дзеркалом.
Біль незабаром вщухла, і Ґейдвіг вирішила переглянути вантаж, що надійшов з майстерні мадам Дізгайз. Вона підійшла до однієї з вішалок, зняла чохол, та не змогла розкрити його. Як різко вона не намагалася смикати зіпер, нічого не виходило. Проклинаючи усю наавтоматизованість цього місця, вона кинула чохол на підлогу та повернулася до дзеркала, біля якого вже стояв Ікол та уважно спостерігав за її діями.
– Вважаєш, мій смак не співпадає з твоїм, Ґейдвіг? – спитав він. – бажаєш щось вдосконалити у новому іміджі?
– Я хотіла переглянути усі інші сукні. Там вони, так?
– Але без мене ти не відкриєш жодного чохла, – розсміявся він у відповідь. – У цій кімнаті нічого не можна торкатися. Усе тут належить не тобі, а…
– Звісно, корпорації. Слухай, Іколе, я не така тупа, щоб не зрозуміти. Ти ще скажеш, немов тепер і я сама належу до неї.
– І скажу. Ти підписала папери. Як це схоже на більшість людей! Підписати – і не запитати, які можуть бути наслідки. Я