Ікол не відповідав. Він насолоджувався вітрами, що кружляли над королівським пагорбом, а його золотаве волосся наче було їх продовженням. Нарешті він звернув увагу на Ґейдвіг, яка мерзла.
– Йдемо, – весело сказав він, вказуючи тростиною униз, куди бігли будинки.
Хоча на Ґейдвіг і озиралися поодинокі перехожі, потроху вона звикла до їх уваги і скоро перестала цуратися свого вигляду. Більш того, вона відчувала, як зростає її впевненість у своїх силах та можливостях. Вона казала собі: «Озирайтесь, ви бачите мене зараз таку, а що буде через декілька днів? Я дуже скоро буду панувати над вашими думками та можливостями купувати мої вироби. Я досягну цього завдяки своєму таланту, бо я вище од вас – сірих та буденних пацюків». Їй було приємно ступати по ожеледі на бруківці, спостерігати, як дрібний сніг починає вкривати плечі Ікола, та видихати з рота теплу пару. Униз, униз, униз по королівському пагорбу пролягав їх шлях – і старовинні будинки, з труб яких підіймався дим, вже не здавалися Ґейдвіг атавізмом у сучасному світі: вона кинула його та потрапила в місце, що належало минулому. Вона трохи зупинилася та оглянулася. У напівсвітлі височили шпили готичного собору, осяяні холодним сонцем, у світлі якого вони казали не про піднесення, а про падіння, та що з того було Ґейдвіг, бо вона була щасливою у ці короткі хвилини і усі інші речі були зайвими. Вона поклала руку Іколу на плече та розсміялася дрібним сміхом, що розколовся на тисячі крижинок у морозному повітрі.
– Не час, – намагався поставити її на місце Ікол, хоча не приховував, що йому було насправді приємно. – Багато хто нас зараз чекає на місці.
Та хіба Ґейдвіг його чула? Зараз якась корпорація була для неї неважлива: вона була щаслива по-справжньому. Сторонні могли би подумати, що у цю мить якась божевільна з розмальованим обличчям без причини стрибає навколо молодика та намагається почепитися йому на шию. І були би недалекі від істини, вважаючи, що вона досягла свого, бо Ікол узяв її під лікоть та повів далі униз вулицею. Оминувши чумний стовп, вони звернули ліворуч та спустилися по сходах вже вкритих снігом та пожовклим листям з небагатьох дерев, що зростали по обидві боки. І нікого більше, крім них самих, тут не було. Ґейдвіг поглянула на Ікола, ставлячи німе запитання: «Ми прийшли?»
– Ще ні, – відповів Ікол. – Спуск тільки почався. Ось коли побачимо ріку, тоді вважай, що ми на місці.
Спускатися довелося довго. Сходи були з обох боків затиснуті будинками, що бігли донизу терасами. Ґейдвіг йшла повільно, роздивляючись старе місто, у якому не була ніколи, навіть коли їй було потрібно копіювати та робити етюди зі скульптурами. Та і навіщо, коли у знайомих був Wi-Fi та можливості вивчити ці старі каменюки у тримірному вигляді, знаходячись у теплі, затишку та з бляшанкою пива під рукою. Що змінило її погляд на усе це? Вона не розуміла та й не хотіла. Але звикати мусила. Бо саме десь тут буде її нова домівка.
Сходи вивели їх на широкий майданчик, з якого відкривався вид на сіру зимову ріку, яка не могла вкритися