Здригнутися її змусили дотики до плечей та палкий цілунок у шию. Ґейдвіг відчула Ікола, бо дзеркало нічого досі не відображувало. Вона озирнулася і зрозуміла, що не помилилася. Він був поруч, тримаючи у руках невеличку скриньку.
– З чого ж почати? – спитав він, прикидаючись, немов забувши свій попередній задум. Мабуть зі взуття. Воно має дисонувати з загальним стилем. Ґейдвіг, подивись, що є під столиком та дістань ці речі.
Речами виявилися два армійські черевика на шнурках. Ґейдвіг нічого не розуміючи підняла один з них двома пальцями, немов дохлого пацюка, намагаючись не забруднити сукню.
– Це… Зараз мені взувати? – розгубилася вона.
– Зараз, бо маю працювати – відповів Ікол. – Чим найшвидше, тим найкраще.
Ґейдвіг мала тільки коритися, і коли вона взулася, виявилося, що черевики були гірше за іспанські, бо вони здавлювали ноги так, немов поступово закручувалися гвинти. Ікол подав знак – і вона мала підвестися. Несподівано відчуття незручності зникло, і Ґейдвіг мала зробити декілька кроків, щоб зрозуміти: не усе так дивно та погано, як здається. Вона вирішила, що було б не погано зорганізувати невеличку фотосесію за її участю у такому вигляді; Ікол мав інші задуми. Він ще раз уважно роздивився її, а потім, махнувши рукою, сказав:
– Дечого бракує. Зараз надягни оце.
Він простягнув шкіряні рукавички без пальців, які Ґейдвіг швидко натягнула на руки. У дзеркалі між іншим все ще нічого не було видно.
– Сідай, – наказав їй Ікол. – Зараз буду тебе фарбувати.
Ґейдвіг підкорилася та сіла на стілець, підпираючи підборіддя правицею у мітенці. Вона дивилася на Ікола з захопленням, немов шкідниця, що наробила капость і була готова зробити ще і ще. Очі її спалахнули лукавством, а обличчя освітила посмішка. Ікол не звернув на це уваги: багато чого йому заважало. Він розкрив обидві половинки столика – і вони виявилися величезною палітрою, у якій були майже усі кольори – як основні, так і нащадки їх змішення під пензлем митця – породжені природою та інтелектом людини. Біля краю палітри лежали звичайні пензлі та косметичні кисточки різних форм. Ґейдвіг широко розкрила рот від подиву, але Ікол знову поглянув на неї так, що вона була змушена зімкнути вуста.
Він звелів їй прибрати руки від голови та сидіти і не ворушитися, поки він втілюватиме свою фантазію у життя. Він узяв широкого пензля та майже прошепотів:
– Заплющ очі.
Ґейдвіг зробила це. Вона відчувала як на обличчя – дуже ніжно – кладеться шар фарби, немов на стіну. Потім їй пофарбували шию, оголені плечі, спину та декольте. Вона відчувала, себе полотном або стіною, на яку наносять грунтівку.
– З