– Все ’аразд, лялечко? – звертається він до Хейз. – Заїбись виглядаєш. Бачиш оцього пиздюка? – показує він на мене. – Стильний, – каже він загадково. А потім уточнює: – Марне чмо, але воно має стиль. Чоловік має розум. Має клас. Він майже такий же, як сам я.
Беґбі завше проектував на своїх друзів уявні чесноти, а потім безсоромно присвоював їх собі.
Хейзел і Джун, які насправді були ледь знайомі, мудро завели розмову між собою, скинувши на мене Беґаря, нашого генерала Франко. Йа вшупив, що вже довгенько не пив з Беґбі сам, без інших друзів, які раз у раз помагають звести дух. Самому було напружно.
Щоб привернути мою увагу, Беґбі засаджує мені ліктем по ребрах з такою силою, що, коли б це не між двома приятелями, воно тлумачилося б як напад. А потім він почина розказувати нам за якийсь безпричинно жорстокий фільм, що він його дивився по відео. Беґар уперто в натурі розігрує всю ту херню, демонструючи удари карате, удушення, підрізи і таке всяке на мені. Його переказ цього фільму триває вдвічі довше за саме кіно. Завтра в мене буде кілька синців, а йа ще навіть не налиганий.
Ми п’ємо в барі на балконі й нашу увагу привертає зграя якихось притирків, що входять до переповненого паба внизу. Завалюють такі з себе нахабні, горласті, загрозливі.
Ненавиджу таких пиздюків. Пиздюків, як Беґбі. Пиздюків, що раді лупити бейсбольними киями кожного інакшого чмошника: пакистанця, гоміка та кого завгодно. Йобані лузери в країні лузерів. Не годиться винуватити англійців за те, що нас колонізували. Йа не маю ненависті до англійців. Вони просто придурки. Нас зробили своєю колонією придурки. Ми навіть не вибрали собі достойної, яскравої, здорової культури, яка б нас колонізувала. Ні. Нами правлять нікчемні гівноїди. І хто ми після цього? Наймерзенніші, бля, з мізерних. Найвбогіше, сервільне, жалюгідне, нікчемне сміття, яке коли-небудь було висране у цей світ. Йа не маю ненависті до англійців. Вони просто пораються з тим лайном, яке отримали. Йа ненавиджу шотландців.
Беґбі провадить далі за Джулі Матісон, за якою він був колись упадав. Джулі завше його не терпіла. Мені реально подобалася Джулі, можливо, саме через це. Вона реально була класна чічка. В неї був ВІЛ, коли вона народила дитину, але дитина вийшла чистою, дяка чортам. Джулі з її дитинчам доправили зі шпиталю додому в машині швидкої в супроводі двох санітарів ледь не в протирадіаційних скафандрах – шоломи і всяке таке. То було ще у 1985-му. І справило передбачуваний ефект. Це побачили сусіди, очманіли й підпалили їй дім, щоб викурити геть. Щойно на тебе приліпили ярлик ВІЛ, ти кінчений. Особливо, коли ти дівка – як картинка. Цькування йшло за цькуванням. Зрештою, в неї стався нервовий зрив і з її пошкодженою імунною системою вона стала легкою здобиччю для прогресуючого СНІДу.
Джулі померла минулого Різдва. Йа на похорон не потрапив. Йа лежав у власному блювотинні на матрасі на хаті в Мотики, не годен, нахер, і поворухнутись. Такий