– Ніфіга собі, – сказав Арчі, майже нічого не розуміючи, – і шо будете робить?
– Його треба зловити і відвезти в Польщу, де ним займуться органи.
– Органи, – вражено, але без значного інтересу повторив Арчі, – ніфіга собі.
Арчі взагалі не міг довго концентрувати на чомусь свою увагу, а тут його ще й збивали очі росіянина, котрі дивилися водночас у двох напрямках.
– Оскільки ми отримали інформацію від ваших спец-служб, а ви тут найстарший у чині, капітане… капітане…
Скляне око. У нього було скляне око, котре не хотіло повертатися, не рухалося.
– Боюсь, я не можу точно визначити ваше звання і не знаю імені, – сказав росіянин, одним оком дивлячись на Арчі, а другим – позираючи десь у зарості плюща, що ріс при вході в церкву.
– Ім’я? Мене звати Джонс, – відповів Арчі, намагаючись простежити траєкторію погляду його здорового ока: дерево – картоплина – Арчі – картоплина.
– Добре, капітане Джонс, ми матимемо за честь, якщо ви очолите нашу вилазку на пагорб.
– Капітан хто? Ніфіга собі, ви все зрозуміли догори дригом, – випалив Арчі, намагаючись уникнути магнетичної сили його ока й зненацька усвідомивши, що на ньому виблискує всіма ґудзиками форма Дікінсона Сміта, – я ніякий не довбаний…
– Пан лейтенант і я будемо раді взяти участь в операції, – почувся голос поза його спиною, – ми вже достатньо заледачіли. Тепер якраз можна, як то кажуть, пірнути в саму пащу небезпеки.
Самад ступив на сходи тихо, наче тінь. На ньому була ще одна уніформа Дікінсона Сміта, а з рота, з якого щойно вилетіло це мудре речення, недбало стирчала цигарка.
Він завжди був красенем, й офіцерська форма з блискучими ґудзиками лише посилювала це враження; а з’явившись у ніші дверей церкви, освітлений сонцем Самад видавався постаттю, достойною мало не поклоніння.
– Мій друг мав на увазі, – сказав він щонайвишуканішою англо-індійською говіркою, – що не є жодним довбаним капітаном. Це я довбаний капітан. Капітан Самад Ікбол.
– Товариш Ніколай. Нік. Пєсоцький.
Самад і росіянин від усього серця розсміялися і знову потисли одне одному руки. Самад запалив цигарку.
– А це мій лейтенант Арчібальд Джонс. Пробачте, що раніше я поводився дивно – дещо не поладнав з місцевою їжею. Отже: будемо виступати увечері. Коли стемніє. Так, лейтенанте? – запитав Самад, виразно глянувши на Арчі.
– Єсть, – ляпнув той.
– До речі, товаришу, – повернувся Самад до росіянина, черкнувши сірником об стіну і знову припалюючи згаслу цигарку, – ви не заперечуєте, якщо я спитаю: це у вас скляне око? Виглядає, наче справжнє.
– Так! Я його купив у Ленінграді. Бо власне втратив під Берліном. Неймовірна подібність, правда?
Життєрадісний росіянин миттю витяг око з очниці й простягнув на долоні, немов коштовну перлину, щоби Самад і Арчі могли його бачити. «Коли почалася війна, – думав собі