– Товаришу! Та що там, ради всього святого, сталося?!
Не помічений ними раніше життєрадісний росіянин вигулькнув у них із-за спини, з жахом зиркнувши на Самада, котрий тримав пістолет у роті, немов льодяник.
– Продуваю, – затинаючись від несподіванки, сказав Самад і витяг пістолет з рота.
– Це у них такі звичаї перед атакою, – пояснив Арчі, – в Бенгалії.
Війна, котру дванадцятеро чоловіків очікували знайти у величезному будинку на пагорбі, та війна, котру Самад мріяв привезти зі собою у глечику й передати пізніше онукам як спогад своєї молодості, вже давно там не ночувала. Доктор Каліка повністю виправдовував своє ім’я: тихо сидів собі у м’якому кріслі перед вогнищем. Хворий. Закутаний у плед. Блідий. Худющий. На ньому не було жодної уніформи – тільки біла сорочка без комірця і зношені темні штани. Так, він був молодим, хіба трохи старше двадцяти п’яти, однак він не протестував і навіть не здригнувся, коли вони всі вломилися у його кімнату зі зброєю напоготові. Збоку можна було подумати, що ці люди просто випадково зайшли в гості на симпатичну малу французьку ферму, хіба що проштрафилися, бо їх ніхто не запрошував, та ще й принесли за обідній стіл рушниці. Кімнату освітлювали тільки гасові лампи на підставках у формі жіночих фігурок – світло танцювало на стінах, на яких висіла серія з восьми картин, що зображали різні болгарські пейзажі. На п’ятій з них Самад упізнав їхню церкву, позначену маленьким мазком жовтавої фарби десь аж під обрієм. Картини висіли на рівних проміжках одна від одної і творили єдину панораму. Дев’ята картина, все ще не обрамлений, нудотний начерк у модерному стилі, стояла на мольберті, трохи ближче до каміна, й фарба на ній ще не до кінця висохла. Дванадцять дул націлилися на художника. І коли він повернувся до них, по його обличчю стікало щось схоже на криваві сльози.
Самад ступив наперед. Він потримав у роті пістолет, й це додало йому мужності. Він спожив абсурдно велику дозу морфію, випав у пробиту морфієм діру, але вижив. «Людина ніколи не буває більш сильною, – думав Самад, підступаючи до доктора, – ніж тоді, коли приземлиться по той бік розпачу».
– Ви доктор Перре? – голосно спитав він, аж француз поморщився від його британського акценту й ще більше сліз потекло його щоками. Самад продовжував тримати його під прицілом.
– Так, я це він.
– Що це? Що у вас з очима? – запитав Самад.
– У мене діабетична ретинопатія, месьє.
– Що? – перепитав Самад, все ще не опускаючи пістолет і вирішивши не дати зіпсувати героїчний момент тривіальними медичними поясненнями.
– Це означає, що як мені не вколоти інсулін, то з мене починає виділятися кров, мій друже. Через очі. Проте це нітрохи не заважає моєму хобі, – і він жестом показав на картини довкола. – Картин має бути десять. Тоді вони утворять повну 180-градусну панораму. Але, здається, ви прийшли мене потурбувати? – він зітхнув і піднявся. – Ви збираєтеся розстріляти мене, мій друже?
– Я вам не друг.
– Та ні, я так і не думаю. Але ви справді прийшли мене вбити? На вигляд ви надто молоді,