– Що тут діється? – вимагав відповіді Арчі, протираючи очі.
– Нічого. Тут абсолютно нічого не відбувається. Фактично, все уже відбулося.
– Але ці люди, вони можуть бути…
– Подивись на картоплини, Джонсе.
Арчі глянув на нього широко вибалушеними очима:
– При чому тут картоплини?
– Це не картоплини, а гітлерівські голови, мій друже. Овочеві диктатори. Екс-диктатори, – він ткнув у одну із проколотих картоплин паличкою, – бачиш ці вузенькі вуса? Все закінчилося, Джонсе. Хтось усе закінчив замість нас.
Арчі взяв картоплину в руки.
– Це як чекати на автобус, Джонсе. Ми пропустили всю цю довбану війну.
Арчі гукнув до худющого росіянина, котрий саме намірився пронизати гітлерівську картоплину:
– Говорите англійською? Як давно все це закінчилося?
– Війна? – засміявся той, не вірячи своїм вухам. – Уже два тижні минуло, товаришу! Якщо маєте бажання ще постріляти, їдьте в Японію!
– Ніби пропустили автобус, – повторював, трясучи головою, Самад. У ньому розросталася велика злість, жовч підступала до горла. Ця війна могла дати йому нагоду. Він сподівався повернутися додому, вкритим славою, в’їхати в Делі тріумфатором. Коли йому ще випаде такий шанс? Усі знали, що війни, такої, як ця, напевне більше й не трапиться. Солдат, котрий говорив з Арчі, прогулювався подвір’ям. На ньому була літня російська форма: тонка матерія, трохи завелика гімнастерка з високим коміром, пілотка; міцний поперек стиснутий ременем, бляха якого виблискувала на сонці й сліпила Арчі зайчиками. Коли засліплення минуло, Арчі перевів погляд на кругле відкрите обличчя, побачив, що у солдата косує ліве око, а волосся кольору піску стирчить з-під пілотки абияк, навсібіч. Він був майже досконалим втіленням сонячного ранку, говорив англійською вільно, проте з американським акцентом, через що його мова шуміла в Арчі у вухах, немов морський прибій.
– То війна закінчилася от уже два тижні, а ви про це не знали?
– Наша радіостанція… вона не… – Арчі обірвав речення, не договоривши.
Солдат широко усміхнувся і завзято потиснув кожному з них руку:
– Ласкаво просимо в мирний час, джентльмени! А ми думали, що це росіяни про все дізнаються останніми! – і він знову радісно засміявся. Далі повернувся до Самада: – А де решта екіпажу?
– Більше нікого не лишилося, товаришу. Решта обслуги нашого