– Ну, тоді скажи мені, – відізвався Самад, роздратований, що йому перервали такі любі роздуми, – що б ти такого значного зробив, якби тобі лишалося жити лише кілька годин? Довів би теорему Ферма? Вивчив би аристотелівську філософію?
– Що? Чию? Ні… я б, знаєш… я б зайнявся коханням – з дамою, – відповів Арчі, засоромившись власної недосвідченості, – розумієш… то було б востаннє.
Самад розреготався:
– Скоріше, вперше.
– Та перестань. Я серйозно.
– Ну, добре. А якби під рукою не було отих самих дамі.
– Хм, ну можна завжди, – тут Арчі зашарівся, ніби скринька британської пошти, бо то був його власний спосіб скріпити дружбу, – можна, як то кажуть в армії, поганяти шкурку!
– Поганяти… – перепитав зневажливо Самад, – шкурку…! це все, так? Останнє, що б ти хотів зробити, перед тим як покинути цю марноту марнот, – це «поганяти шкурку»? Дістати оргазм?
Арчі, котрий походив з Брайтона, де ніхто не зважувався вимовляти такі слова, як оргазм, почав корчитися в конвульсіях істеричної сором’язливості.
– З кого смієшся? Є щось смішного? – здивувався Самад, намагаючись перебороти напад роздратування, хоча морфій ніс його думки десь далеко звідси.
– Ні з кого, – почав, затинаючись, Арчі, – ні з чого.
– Хіба ти не розумієш, Джонсе? Не розумієш… – Самад ліг на порозі церкви так, що його ноги опинилися надворі, далі підняв руки догори, до бані, – справа в намірі. Вони не ганяли шкурок, не тратили білу речовину, вони прагнули чогось більш тривкого.
– Чесно – не бачу різниці, – відповів Арчі, – якщо вже ти мертвий, то мертвий.
– О, ні, Арчібальде, ні, — меланхолійно шепотів Самад, – краще так не кажи. Треба проживати життя з чіткою певністю, що по тобі щось залишиться. Ми є істотами, котрим важать наслідки, Арчібальде, – продовжував він, вказуючи на церковні стіни, – вони це знали. І мій прадід це знав. Одного дня це зрозуміють і наші діти.
– Наші діти?! – Арчі аж підкинуло, так він здивувався. Можливість мати нащадків видавалася йому більш ніж віддаленою.
– Наші діти народжуються з наших вчинків. Те, що з нами стається, буде їхньою долею. О, вчинки таки залишаються. Дуже просто дізнатися, що буде, коли на тебе сипатимуть землю, мій друже. Коли заспіває товста жінка. Коли стіни западуться, небо потемніє, а земля втече із-під ніг. У той самий момент наші вчинки постануть перед нами. І не важливо, будуть на тебе дивитися Аллах, Ісус, Будда чи ні. В холодні дні людина може бачити своє дихання, а у спекотні – не може. Але в обох випадках вона дихає.
– Знаєш що? – сказав Арчі після паузи. – Якраз тоді, коли я покидав Фелікстоу, я бачив новий інструмент, на який можна насадити хоч гайковий ключ, хоч молоток, хоч і кор-котяг. Дуже корисна штука. Я б достобіса хотів мати таку річ.
Самад