– Краще було б спитати, – сказав Самад, вмощуючись за столом з кривою усмішкою, – чи добре я в нього граю.
– Так і ви граєте, капітане Ікболе?
– Я справжній майстер, – відповів Самад, – беручи запропоновану йому колоду і спритно тасуючи її однією рукою.
– Ага, – сказав Ніколай, наливаючи всім ще по трохи самбуки, – оскільки наш друг Ікбол такий упевнений у собі, то краще почати з чогось дрібного. Почнемо з цигарок, а там побачимо, куди нас заведе гра.
Гра завела їх від цигарок до медалей, потім до зброї, до радіостанцій, врешті – до джипів. До півночі Самад виграв три джипи, сім карабінів, чотирнадцять медалей, землю довкола хати Гозанової сестри, розписки на чотирьох коней, трьох курчат і качку.
– Мій друже, – сказав Ніколай Пєсоцький, щира теплота в голосі якого поступилася місцем схвильованій урочистості, – ти мусиш нам дати шанс відіграти наші речі. Ми не можемо все зоставити у твоїх руках.
– Мені потрібен Доктор, – сказав Самад, вперто не дивлячись на Арчібальда Джонса, котрий сидів у своєму кріслі п’яний і з відкритим ротом, – міняю на Доктора всі речі, які виграв.
– Але ж навіщо він вам здався? – аж відкинувся на стільці здивований Ніколай. – Що ви з ним робитимете?
– Це вже мої справи. Я хочу забрати його нині вночі і прошу, щоби за мною не стежили і про цей випадок нікому не повідомляли.
Ніколай Пєсоцький глянув на свої руки, обвів поглядом стіл і глянув на руки знову. Далі сягнув у кишеню і кинув Самадові ключі.
Вийшовши назовні, Самад і Арчі знайшли у джипі доктора Каліку, котрий спав, поклавши голову на передню панель, завели мотор і рушили в темряву. Через тридцять миль доктор Каліка прокинувся і почув стишену розмову, котра стосувалася його майбутнього.
– Але навіщо? – сичав Арчі.
– Тому що, на мій погляд, ми повинні заплямувати руки кров’ю – в цьому вся проблема, розумієш? Це ніби вибавлення від гріхів. Хіба ти не можеш зрозуміти, Джонсе? Нас водили за носа всю війну, тебе і мене. Ми не спромоглися стати на бій з великим лихом, а тепер уже надто пізно. Він наша остання можливість. Скажи мені: для чого була вся ця бійня?
– Не говори дурниць, – огризнувся Арчі, замість відповіді.
– Для того, щоби у майбутньому ми були вільними. Питання завжди стояло так: в якому світі ти хочеш ростити своїх дітей? І ми нічого для цього не зробили. Тільки опинилися на моральному роздоріжжі.
– Послухай, я не розумію, що ти намагаєшся мені втовкмачити, і знати про це не хочу, – кинув різко Арчі. – Давай-но залишимо оцього типа, – і він кивнув на ледве притомного Каліку, – у першій же казармі, на яку натрапимо, і підемо кожен своєю дорогою. Це єдине роздоріжжя, про яке я зараз думаю.
– Я нещодавно зрозумів, – провадив далі Самад, доки вони їхали миля за милею все тією ж пусткою, – що покоління насправді промовляють одне до одного, Джонсе. Вони не слідують одне за одним, бо життя – це не пряма лінія, як твердять хіроманти. Життя – це коло, і тому вони можуть промовляти до нас. Тому ти не можеш прочитати долю на руці,