– Містер солдат, – сказав, старанно добираючи англійські слова, хлопчик з горобця зростом зі шкірою, засмаглою до кольору каштана, – бубльгум, пліз, дякую.
Арчі сягнув у кишеню і витяг звідти п’ять тонких рожевих пастилок. Хлопчик зверхньо поділив їх між рештою дітей. Далі всі вони почали натужно жувати, аж, здавалося, зараз очі випорснуть їм з орбіт. Коли ж гумки втратили смак, хлопці на якийсь час затихли, шанобливо поглядаючи на свого благодійника. За кілька хвилин того самого худющого хлопчика як Народного Представника було вислано до Арчі знов.
– Містер солдат, – простягнуло хлоп’я руку, – бубльгум, пліз, дякую.
– Нема, – розвів руками, вдаючись до перевіреної мови жестів, Арчі, – більше немає.
– Пліз, дякую. Пліз, – наче заведений, повторював хлопчик.
– Ой, заради Бога, – перебив його Самад, – ми мусимо полагодити радіо і відремонтувати всю цю машинерію. В нас багато роботи, ясно?
– Бубльгум, містер, містер солдат, бубльгум, – це був майже кант: діти різними голосами і водночас повторювали всі слова, які знали, переставляючи їх у будь-якому порядку.
– Пліз! – хлопчик випростав руку вперед з таким зусиллям, що аж мусив піднятися на пальцях ніг.
Зненацька він розтиснув свій кулачок і кокетливо посміхнувся, готуючись торгуватися. На його розкритій долоні, немов жмут трави, лежали чотири скручені в рурку доларові купюри.
– Долари, містер?
– Де ти це взяв? – запитав Самад, мимоволі сягнувши по гроші. Хлопчик миттю сховав руку. Стояв, хитро переступаючи з ноги на ногу, – шельмуватий танець, вивчений дітьми за час війни. І водночас захисна стійка.
– Спершу бубльгум, містер.
– Скажи мені, де ти це взяв. Тільки не обманюй. Самад ступив крок до хлопчика і схопив його за рукав сорочки. Той відчайдушно намагався вивільнитися. Малі його друзі почали по одному тікати геть, покидаючи свого колишнього зверхника напризволяще.
– Ти когось убив і відібрав це?
Вена на лобі у Самада пульсувала, аж, здавалося, от-от мала випорснути зі шкіри. Він мав намір захистити країну, котра не була його країною, і помститися за смерть чоловіка, котрий би навіть не впізнав його на вулиці за мирних часів. Арчі був вражений. Адже війну веде таки його країна; якимось робом він почував себе її малою частинкою, дрібним опорним хребцем, що оберігав її застиглий спинний мозок, проте нічого подібного до Самадових емоцій Арчі не мав.
– Ні, містере, ні, ні. Це він мені дав. Він.
І хлопчик вільною рукою показав на великий занедбаний будинок, котрий, подібно до гігантської квочки, бовванів на горизонті.
– У тому будинку хтось убивав наших людей, – гарчав далі Самад.
– Що ви кажете, містере? – писнув хлопець.
– Хто там ховається?
– Він доктор. Він там. Але він хворий. Не може ходити. Доктор Каліка.
– Що з ним