– Ні, – сказав Дікінсон Сміт, – рядовий Макінтош має рацію. Нам не вдасться усунути пошкодження тими інструментами, які ми маємо. Мусимо сидіти й чекати, доки прибуде допомога.
– Як довго це може тривати?
– Думаю, день, – випалив Джонсон, – ми дещо відбилися від решти.
– А це обов’язково, капітане Сміт, щоби ми залишалися всі ці двадцять чотири години в танку? – знову запитав Самад, котрого доводила до розпачу особиста гігієна Роя, атому пітніти поруч з ним увесь вечір йому дуже не хотілося.
– Що ти собі там надумав? Це тобі що, вихідний? – визвірився Рой.
– Ні-ні… я не бачу причин, чому б вам не пошвендяти трохи навкола – нема сенсу нам усім тут сидіти. Спочатку підуть Самад і Джонс, повернуться, відрапортують про обстановку, а далі підуть рядові Макінтош, Джонсон і я.
Таким чином, Самад і Арчі опинилися у маленькій кав’ярні, в якій три години пили самбуку і слухали оповідки власника про міні-вторгнення двох нацистів, котрі вломилися у село, поїли всі його припаси, переспали з двома місцевими шльондрамм і застрелили чоловіка, який не зміг достатньо чітко їм пояснити дорогу до наступного містечка.
– Вони були такі нетерплячі, – сказав, сумно похитуючи головою, старий корчмар. Самад оплатив рахунок.
Дорогою назад Арчі спробував зав’язати розмову:
– То їм навіть не треба, щоби їх було багато для ґвалту і грабунку.
– Коли зустрічаються один сильний і один слабкий чоловік, сапере Джонсе, то це вже колонія, – відповів Самад.
Коли Арчі та Самад повернулися до свого танка, то знайшли рядових Макінтоша і Джонсона, а також капітана Томаса Дікінсона Сміта мертвими. Джонсона задушили колючим дротом, Роя застрелили в спину, розтисли йому щелепи і повисмикували срібні коронки; тепер у нього з рота, немов металевий язик, стирчали плоскогубці. Виглядало, що капітан Дікінсон Сміт не став чекати, коли черга дійде до нього, і вистрелив собі в обличчя. Єдиний Дікінсон Сміт, котрий потрафив загинути від британських рук.
У той самий час, коли Арчі та Самад з усіх сил намагалися осмислити те, що сталося, генерал-полковник Йодль сидів у маленькій цегляній школі міста Реймс і трусив свою чорнильну ручку. Раз. Другий. Далі ручка розпочала священний танець уздовж лінії на папері й генерал своїм ім’ям відкрив нову сторінку історії. Кінець війни у Європі. Чоловік з-поза його плеча ввічливо забрав папір, і Йодль низько схилив голову, усвідомивши зненацька всю вагу того, що було щойно зроблено. Втім, мине ще не менш як два тижні, перш ніж Арчі чи Самад дізнаються про це.
То були дивні часи, достатньо дивні, щоби зав’язалася дружба між Ікболом та Джонсом. Того дня, коли вся Європа святкувала, Самад і Арчі стояли поруч на узбіччі болгарської дороги. Здоровою рукою Самад тримав вирваний з м’ясом мідний корпус своєї радіостанції.
– Оголена ганьба мого радіо, – сказав