– Першого ж дня мого перебування там, – продовжував Самад, – я знищив з повітря нацистський дзот. Я пікірував, як орел.
– От брехло, – сказав Рой.
– Наступного дня я з повітря завдав удару по ворогові, який наближався до Готичної лінії, намагаючись вирватися з оточення в районі Аргенти й зіштовхнути союзників у долину ріки По. Лорд Маунтбатен особисто, власною персоною, мав мене привітати й нагородити за це. Він би потиснув цю руку. Але все змінилося. Хочеш знати, Джонсе, що сталося на третій день? Ти знаєш, як мене поранили? Як зламали мою юність у розквіті моєї слави?
– Ні, – тихо сказав Арчі.
– Це все один виродок-сикх, сапере Джонс, дурноголовий виродок-сикх. Ми стояли у траншеї, і його рушниця випадково вистрелила в мій бік – відстрелила мені зап’ясток. Але я не дав його ампутувати. Адже кожна частина мого тіла дана мені Аллахом. Значить, я повинен всі їх йому потім повернути.
Таким чином, Самад опинився у всіма забутому мостобудівному підрозділі армії Його Королівської Величності разом з іншими невдахами: такими як Арчі, як Дікінсон Сміт (у його воєнному досьє у графі «Ризики» написано – «гомосексуаліст») або як випадки тотальної лоботомії на кшталт Макінтоша і Джонсона. Покидьки війни. Рой емоційно називав їхню частину – Батальйон Виродків. Утім, найбільшою проблемою Першого штурмового полку був, звісно, капітан Дікінсон Сміт, котрий аж ніяк не надавався на доброго солдата. Добрим командиром він також не був, хоча командирство було в нього в генах. Дікінсона Сміта проти його волі витягнули з коледжу, в якому вчився його батько, запакували у форму, що дісталася йому від батька, і, як і його батька, послали битися на Війні. Як і його батько до нього, і батько його батька, і так до нескінченності, молодий Томас здався на милість долі і доєднався до родинної справи (вже четвертий рік поспіль), аби потім його ім’я можна було гордо додати до нескінченного списку Дікінсонів Смітів, викарбуваного на довжелезному надгробку в селі Малі Торфовиська, а його самого покласти в родинний склеп на тіла його родичів, котрі давніше спочили у цій шпротовій могилі – головній окрасі цілого місцевого кладовища.
Родинною рисою Дікінсонів Смітів було невситиме бажання побачити родову кров Дікінсонів Смітів на чужій землі: і тому їх убивали фріци, воги, китайози, кафри, жабоїди, шкоти, гішпанці, зулуси, індуси (південні, східні і червоні); зафіксовано навіть випадок, коли представника роду випадково проштрикнули списами на великому полюванні в Найробі. Коли ж з якихось причин не було війни, Дікінсони Сміти займалися вирішенням Ірландського питання – та країна була чимось на кшталт їхнього родового курорту смерті, – і цей процес тягнувся від 1600 року без видимих ознак його остаточного завершення. Але померти – не така вже й проста штука. Попри родову пристрасть кидатися груддю на перші-ліпші види смертоносної зброї, котра керувала діями родини