Кілька років тому під час поїздки територією Кемп-Девіда на карті для гольфу президент США показав мені місце, де було підписано мирну угоду. Мене це дуже схвилювало. Я почав бачити в Садаті людину, яка знала про існування проміжку між стимулом і реакцією. Ще в молодості, відбуваючи одиночне ув’язнення в камері № 54 Каїрської центральної в’язниці, він збільшив цей проміжок до величезних розмірів. Відчуйте лише глибину цього знання, висловлену в його словах:
Той, хто не здатний змінити саму структуру свого мислення, ніколи не зможе змінити реальність, тому ніколи не зробить жодного поступу.
Перш ніж змінити погляди щодо Ізраїлю, Садат став надзвичайно популярним президентом, глибоко відданим інтересам арабів. Він їздив Єгиптом, виступаючи з політичними промовами, під час яких заявляв, що ніколи не подасть руки жодному ізраїльтянинові, доки їхня країна окуповує хоч п’ядь арабської землі, і вигукував: «Ніколи! Ніколи! Ніколи!» А величезні натовпи людей кричали йому у відповідь: «Ніколи! Ніколи! Ніколи!»
Ми запросили дружину Садата – мадам Джехан Садат – виступити головним доповідачем на нашому міжнародному симпозіумі. Я мав честь зустрітися з нею за обідом. Я запитав її, яким було їхнє життя з Анваром Садатом, особливо в той час, коли він виявив ініціативу вирушити до кнесету[11] в Єрусалимі, що зрештою призвело до підписання Кемп-девідських угод.
Вона розповіла, що їй було важко повірити в зміну його переконань, особливо після всього, що він говорив і робив раніше. Ось що вона розповіла.
Стоячи навпроти Садата в житловій частині палацу, вона запитала його:
– Наскільки я розумію, ти збираєшся їхати до Ізраїлю. Це так?
– Так.
– Як ти можеш зробити це після всього того, що говорив?
– Я помилявся, і збираюся вчинити правильно.
– Ти втратиш свій авторитет і підтримку арабського світу.
– Припускаю, що так може статися; але не думаю, що так буде.
– Ти втратиш пост президента в своїй країні.
– Так, це також може статися.
– Ти втратиш своє життя. (І, як ми знаємо, він загинув від кулі екстреміста.)
Він відповів:
– Я не керую своїм життям. Воно не триватиме ані на хвилину довше, ані на хвилину менше, ніж визначено долею.
Вона обійняла його і сказала, що він найкраща людина з-поміж усіх, кого вона знає.
Потім я запитав мадам Садат, що було, коли її чоловік повернувся з Ізраїлю. Вона розповіла, що зазвичай подорож від аеропорту до палацу триває півгодини. Того дня поїздка тривала понад три години. Дороги і вулиці були заповнені сотнями тисяч людей, що радісно вітали Садата, підтримуючи його дії, – тими самими людьми,