У вразливому становищі здавна перебувала південно-східна область Галицької землі – «Горная страна Перемышльская», як називає її галицький літописець, що була рівною мірою у небезпеці з боку як Малопольщі (зі столицею у Кракові), так і Угорщини. Захист галицького кордону тут утруднювався відсутністю природних географічних меж – на ньому не існувало ні гір, ні річок. Тому саме цей кордон був зовсім не лінією, а широкою смугою. На цьому напрямку цілеспрямована стратегічна діяльність спочатку київських великих князів, а потім і місцевих зверхників, щодо зміцнення рубежів була особливо енергійною та чітко простежується в письмових джерелах. Про складність проведення розмежувальної лінії між Малопольщею і Галицьким князівством можуть свідчити такі факти. До Перемишльської землі та Галичини входила область верхньої та середньої течії р. Сяну й значна частина Польщі. До того ж періодами польські князі на кілька років чи місяців приєднували до Малопольщі землі аж до верхів’їв Дністра.
Особливу важливість південно-західної межі завжди усвідомлювали галицькі, а в XIII ст. – і галицько-волинські князі. Піклувалися про зміцнення цього кордону, зі свого боку, й малопольські володарі. Польські археологи неодноразово відзначали скупчення укріплених пунктів у районі р. Вислок, що відігравали роль польських порубіжних фортець. Зрозуміло, що подібну функцію мали виконувати й численні руські гради в західній частині Перемишльської землі. Тут само розташовувалися і відомі за різними джерелами значні міста – Синяк (1150 р.), Переворськ, Любачів (1245 р.), Ярослав (1152 р.). Стольний град Перемишль, древній осередок Перемишльського князівства, який перебував на західній околиці Галицької землі, був основним пунктом оборони цього князівства. Історики здавна відзначали виключно важливе значення Перемишля. Місто-фортеця було об’єктом територіальних претензій як польських князів, так і угорських королів. Порубіжне розташування утруднювало захист цього ключового пункту в обороні спочатку Перемишльського, далі Галицького, і нарешті Галицько-Волинського князівств.
На кордоні з Угорщиною природним рубежем були Карпатські гори. Літописи звичайно називають «Гору», тобто Карпати, як кордон з Угорським королівством. Протягом XII ст. угорські феодали колонізували Закарпаття, відтіснивши місцеве населення в гірську місцевість й на незручні для сільського господарства землі. Джерела того часу називають власністю угорського короля головні закарпатські замки. Порубіжна зона на карпатському кордоні становили самі Карпати та прилеглі до них з обох боків землі. Переходити гори можна було лише в кількох місцях, через перевали. З утворенням Галицького князівства, в другій