Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256). Коллектив авторов

Ймовірно, їхні сліди шукати навколо літописного Торчеська. Там само біля кочівницької столиці, проживали й берендеї. Окрім того, і торки, і вже згадані берендеї селилися на Дніпрі (майже біля гирла Росі), а також у верхів’ях самої Росі. Таким чином, якщо відповідно до археологічних даних варто відносити землі за течією Росави до печенізьких, то торки і берендеї володіли кочів’ями, що розміщувалися на захід та південний схід від них. Імовірно, що кочівницькі народи, котрі входили до Чорноклобуцького союзу, в XII ст. перейшли до напівкочового або ж навіть осілого способу життя. Про це свідчить неабияке поширення могильників, що з’являються, зазвичай, поблизу стаціонарних поселень або ж біля постійних зимовщ. Такі населені пункти були, вірогідно, на початку XII ст. у берендеїв та торків, котрі поселилися в околицях м. Заруба на Дніпрі. У другій половині XII ст. літописець відзначав уже, що в берендеїв і торків були «міста». Щоправда, залишалися у них і вежі. «Городками» користувалися Чорні Клобуки як сховищами. Але було й справжнє місто – Торчеськ, у якому сидів давньоруський намісник – звичайно син великого князя київського (Рис. 4).

      Київський зверхник був верховним сюзереном Чорних клобуків, які були зобов’язаними військовою службою (зазвичай воювали на його боці). Війни київський князь вів із нападниками – половцями та з тими, хто посягав на Київ і на «великий стіл». Лише зрідка Чорні Клобуки не хотіли йти на половецькі вежі, пояснюючи що в тій орді перебувають їхні «свати». Але відомо, що і в русичів було чимало сватів та «уїв» (дядьків по матері) в половецьких степах, а тому, звичайно, з вежами та ордами, де були ці родичі, вони не воювали.

      Тож у другій половині XII ст. київський князь розпоряджався Пороссям як одним із найбільш стабільних своїх наділів, завжди готовим до війни та походів у глибину степової зони. Якраз тому в ті роки чорноклобуцький «уділ» отримували молоді й активні князі. Із середовища самих кочівників удільних князів Поросся не призначали. Однак значні аристократи-землевласники у них були. Вони, вірогідно, володіли містечками та землями, що їх оточували. То являлися «ліпші» або ж «добрі» мужі – так називали в літописах представників чорноклобуцької аристократії. Мабуть, це були голови великих феодальних сімей – беки, баї. Деякі з таких сімей розросталися й ставали ордами (Бастії, Турпеї та інші). Саме з ними й домовлялися князі про спільні походи, осади тощо. До того ж це була найбільш «тяжка» – тяжкоозброєна частина чорноклобуцького війська. Так, 1180 р. русам здалося, що під час бою Чорні Клобуки були розбиті й побігли, однак на полі бою залишилися й вистояли проти половців лише «ліпші» мужі чорноклобуцькі, очевидно, чудово екіпірована частина війська, з обладунком й повним набором наступальної зброї. Лише доволі забезпечені кочівники могли дозволити собі озброюватися залізними шоломами, кольчугами, шаблями, списами – усією цією дорогою зброєю. Стріли, луки та шкіряний панцир кочівники звичайно виготовляли самі. Під час читання