– Так-так.
– А що, вдома не хочеш готувати?
– Та я і не проти сьогодні щось придумати, але треба закінчити статтю для блогу. І ще попрацювати зі сторінкою в інстаграмі.
– Я не думала, що в інстаграмі можна працювати.
– Аякже. Минулого тижня заробила сто доларів. Небагато, але для початку, вважаю, непогано. А ти як? Поговорила із чоловіком про роботу?
Софія так знітилася від цього запитання, що в Олесі аж мурашки побігли по шкірі.
«Що ж такого він сказав чи зробив, що в Соні обличчя, наче після військових баталій?» – звернулася до свідомості її цікавість. «Не твоя справа, не твоя справа», – знову зашепотіла байдужість і врешті перемогла. Дівчина вирішила не починати з приятелькою незручної розмови.
– О, глянь, Вероніка Андріївна! – викрикнула Софія, зрадівши, що можна заповнити навислу паузу.
Олеся обернулась і теж помітила жінку, що вийшла перевірити свою поштову скриньку.
– Боже, ти так кричиш, наче саму Матір Драконів побачила.
– Кого?
– Ну, Дайнеріс, – підняла брову Олеся, але, впершись у повний нерозуміння погляд, вирішила не продовжувати. – Забудь!
– Ох у них і вечір вчора видався. Що твій Мирослав розповідає, посадили когось за вбивство тієї старої? – Софія затнулася.
– Не хвилюйся, – усміхнулася дівчина, – тут усі знають, що ви зі свекрухою одна одну терпіти не могли. Тому набагато дивніше було б, якби ти зараз лила сльози розміром з горошину. А щодо вбивства нічого сказати не можу, бо з чоловіком устигла лише зранку перекинутися кількома словами. Коли я прокинулася, він уже виходив із дому.
– Як тобі ця Вероніка? Наче нічого така жінка. Але мене дивує, що вона наважилася у свої роки кинути чоловіка й почати все спочатку.
– Соню, ти що, у дев’ятнадцятому столітті живеш? Що тут такого?! – Олеся раптом зрозуміла, що її втомило спілкування із Софією, хоч вона не могла собі до кінця пояснити чому. Дівчина почала добирати слова, аби швидше попрощатися.
Вероніка забрала свою пошту, махнула дівчатам, які щебетали неподалік, але, повертаючись до будинку, згадала, що слід зняти випрані речі.
Підійшовши до мотузки, на якій задубіло стирчали її светри та сорочка, почула тихе схлипування. У свідомості замайорів бузковий колір. Жінка струснула головою, колір зник. Тоді Вероніка визирнула через паркан. Спершу жінка вирішила, що те схлипування їй здалося, аж раптом помітила Софію. Дівчина продовжувала прибирати сніг лопатою, але її плечі судомно здригалися.
Вероніка кинула свої светри назад на мотузку й попрямувала через дорогу.
– Соню, привіт! – махнула вона дівчині.
– Вероніко?! – дівчина здригнулась і відвернулася, незграбно витираючи сльози.
– Бачу, у тебе день не задався? – усміхнулася жінка.
Соня все ще стояла до неї спиною.
– У всіх буває. Можна я зайду?
– Вибачте, але в мене там суп… на плиті. Мені треба йти! – Софія кинула свою грабарку й забігла до хати.
Вероніка