– Мирославчику, здрастуй! – увійшла жінка похилого віку.
Лице її вже давно було побите зморшками, до того ж вона покульгувала на одну ногу. Але в поставі й поведінці все ще можна було прочитати інтелігенцію минулого століття. Її сиве волосся було обережно зачесане в пучок. Зуби доглянуті й досі білі. Очі живі. Одягнута була бабуся у старомодне, але охайне пальто з накинутою поверх червоною хусткою. Мирослав упізнав одну із сусідок.
– Доброго дня, Лідіє Степанівно. – Хлопець устав і відставив старенькій стілець. Чомусь поведінка цієї жінки завжди викликала в нього бажання теж згадати про своє виховання. – Чим я можу вам допомогти?
– Я не буду ходити околяса. У мене є деяка інформація щодо вбивці Антоніни.
– Слухаю.
– Скажу відразу, що ви відпустили Ваську дарма. За день до того, як Тоню вбили, я чула, що вони сварилися. Василь купував у Антоніни алкоголь, і часто в борг. Борів, ясна річ, не повертав, бо де в бідного бублик…
Мирослав подумки всміхнувся старечому вислову, але продовжив уважно слухати.
– А того дня, – вела далі Лідія Степанівна, – видно, Антоніна відмовила Василеві в алкоголі. І він почав кричати всіляку гидоту, що аж вуха в’янули.
– Дякую за інформацію. Ми її обов’язково опрацюємо. – Мирослав раптом згадав, що контроль на документі, який він шукав, стоїть до дванадцятої години цього дня.
– То мені треба щось записати?
– А, так, звісно, – відповів хлопець і дав бабусі папірець і ручку.
Пояснювати старенькій, що Василя Іващенка вчора цілий день бачили в місцевому барі, він не став, оскільки все одно мусив за законом прийняти її свідчення. Тому, доки відвідувачка записувала сказане, зайнявся злощасним документом.
Розділ 11
Вероніка пообіцяла Тетяні принести ромашкового чаю і м’яти. Набрала швидкого темпу, аби хутчіш збігати додому й не лишати подругу надовго саму, але на вулиці різко спинилася.
Знову починалося те, чого Вероніка терпіти не могла. Перед очима застрибали кольори: кожен звук у радіусі кілометра вчувався жінці, а потім виливався у свідомості водоспадом барв.
Вероніка не пам’ятала, коли це почалося. Це траплялося з нею з раннього дитинства. Після того як вона вчергове злякалася, що кольори без дозволу лізуть у голівоньку, батьки повели її до шанованого у всьому районі лікаря. Він довго щось вивчав, перевіряв результати аналізів, радився з колегами і врешті захоплено пояснив, що Вероніка – унікальна, вона – синестет. Кожен звук дівчинка «бачить» відповідним кольором. А оскільки у Вероніки був різкий слух, що в певні моменти виловлював майже всі довколишні звуки, її синестезія часто більше нагадувала напад. Із віком Вероніка навчилася це контролювати, але іноді, під час стресу чи хвилювань, усі ці звуки й картинки просто придушували й відривали від реальності.
От і зараз. Жінка труснула головою, аби це спинити, але нічого не вийшло. Серце почало калатати й поколювати так, ніби вона пробігла кілька кілометрів. Дихати ставало дедалі важче,