Джонні вийшов, проскочив крізь намистяну завіску, що відділяла спальню й ванну від вітальні.
«Якщо він захоче, щоб я лягла з ним сьогодні в ліжко, я погоджуся».
І то була дуже тепла думка, схожа на повернення додому.
– Чого це ти так усміхаєшся?
– Просто так, – сказала вона, кидаючи маску назад на диван.
– Ні, справді. Щось хороше?
– Джонні, – сказала вона, кладучи руку йому на груди й стаючи навшпиньки, щоб легенько поцілувати його. – Деякі речі ніколи не будуть розказані. Ходімо.
Вони зупинились у фоє внизу, щоб він застібнув свою джинсову куртку, а її очі притягнув плакат зі словом «СТРАЙК!», стиснутим кулаком і пломенистим тлом.
– Цього року буде ще один студентський страйк, – сказав він, простеживши за її поглядом.
– Через війну?
– Цього разу лише частково. В’єтнам, напади на військові кафедри й Кентський університет активізували більше студентів, ніж раніше. Навряд чи був колись такий час, коли буркотунів, що дарма займають місце в університеті, було так мало.
– Про кого ти кажеш «буркотуни»?
– Народ, який вчиться лише заради оцінок, не цікавлячись системою далі того, що вона видає їм на виході роботу з платнею в десять тисяч на рік. Буркотун – це студент, котрий не печеться ні про що інше, як про власну овечу шкуру. Але це в минулому. Більшість із них пробудилася. Будуть великі зміни.
– Для тебе це важливо? Ти ж уже випустився?
Він випростав спину.
– Мадам, я лишаюся вихованцем славного університету. Сміт, випуск 70-го. «Наповніть кухлі на честь любого Мейну».
Вона усміхнулася.
– Ходімо вже. Я хочу покататися на «Круть-верть», перш ніж його зачинять на ніч.
– Дуже добре, – сказав він, беручи її за руку. – У мене за рогом якраз припаркована твоя машина.
– Не забувай про вісім доларів. Вечір стелиться перед нами блискучим полотном.
Надворі було похмуро, але не дощило, і як на кінець жовтня було доволі тепло. Чверть місяця намагалася пробитися крізь шари хмар над їхніми головами. Джонні обійняв Сару, і вона притулилася ближче.
– Знаєш, ти мені страшенно подобаєшся, Саро.
Його тон був майже недбалий, але таки майже. Її серце трохи сповільнилось, а на наступний десяток ударів побігло швидше.
– Справді?
– Я так розумію, що той Ден тебе поранив, га?
– Я не знаю, що він мені зробив, – правдиво сказала вона.
Жовта блимавка світлофора за квартал позаду них то вмикала, то вимикала їхні тіні на бетоні.
Джонні нібито обдумав почуте.
– Я б не хотів такого робити, – нарешті сказав він.
– Так, я знаю. Але, Джонні… дай трохи часу.
– Так, – сказав він. – Час. Гадаю, у нас він є.
І ці слова повертатимуться до неї, наяву і ще більше у снах, забарвлені непередаваними гіркотою і втратою.
Вони звернули за ріг, і Джонні відчинив перед нею пасажирські