Одного разу він повернувся з бібліотеки світлячком з блискучими очима. У дворі на лаві сиділи Ксенька з мамою та тіткою Майкою і навдивовижу тверезий дід Прокіп, який підізвав хлопця помахом вказівного пальця.
– Де ж це ти, онучку, без своєї подружки час гаєш? Ксенька, бач, свого жениха вже зачекалася.
– Який я їй жених? Сусіди ми… А був я у бібліотеці.
– І чого ти там не бачив? – буркнула тітка Майка. – Ото як привикнеш ті книжки читати, то не буде з тебе ніякого толку. І тобі не стидно цілими днями сидіти за тими книжками?
– Ти, Майко, помовчи! Із тебе самої діла – як мокре горить. А ти, Валь, її не дуже слухай, і це непогано, що ти книжки любиш, але ж Раїса Миколаївна старувата для тебе. У пасії не годиться…
– Нічого вона не старувата, – ринули з Вальки слова, наче потік води з ринви у зливу. – Вона, вона… От виросту і одружуся на ній, щоб ви знали!
Вихлюпавши все одним реченням, він рвонув у будинок і, впавши на застелену покривалом і ажурною накидкою постіль, заридав ридма… Він не знав і навіть не здогадувався, бо своє горе затопило ввесь світ, що десь за сараєм, біля лопухів із скляним «скарбом», так само плаче до гикавки Ксенька, раз у раз повторюючи крізь сльози:
– А в дитинстві, коли ще й рикати не вмів, казав: «Я за тебе молду кому хочеш наб’ю».
Відтоді вони вже не мандрували містом в парі. Навіть на руйнацію Свято-Троїцького храму ходили дивитися нарізно. Хоча там після танцхолу було ще й складське приміщення для меблів, люди вперто називали будівлю Троїцькою церквою.
Вальчин батько, як уже згадувалося, працював у Чапаєвській дивізії водієм тягача. Й однієї п’ятниці прийшов додому з видимим тавром розпачу на обличчі. Тупо й безцільно тинявся двором як немічний. А тут