– А може, не сьогодні? Може, якось іншим разом сходимо? – запитав Валька свою вкрай рішучу товаришку, уже стоячи на дерев’яних рипучих східцях в коридорі бібліотеки.
– Ні, ну не тепер, так в четвер! Ти ж обіцяв, що сьогодні… – закопилила нижню губу Ксенька. – А що ми будемо читати? У нас уже всі казки напам’ять вивчені.
Це був вагомий аргумент. Бо Котигорошка, Буратіно чи Незнайку вони вже знали як свої п’ять пальців і давно переказували книжки навперебій і майже слово в слово по пам’яті…
За великими дверима царювала незрима пані тиша. Просунувши голови у щілину дверей, малі завмерли. Урочистості миті додавала червона килимова доріжка із зеленими смужками з обох боків. Рівними рядочками виструнчились стелажі з книжками, які манили таїною й надією прочитати щось таке, від чого заб’є дух. А може, саме в якійсь із тих книжок можна буде знайти відповідь на питання, котрі дорослі люди залишають без відповіді, подумала Ксенька і рішуче розчинила двері на всю котушку. Валька від несподіванки мало не впав носом на червону килимову доріжку. Ні, він таки впав, але на обидві руки, які встиг випростати попереду себе. Та як би там не було, вони опинилися в бібліотеці. Після такого неочікуваного вторгнення із-за столу вислизнула невеликого росту жіночка і кинулася на допомогу хлопцеві.
– Як же це ти, хлопчику?! Дуже забився?
– Та ні – усе в порядку. Я ненароком… – забурмотів Валька, підхопившись і показуючи за спиною кулака своїй приятельці.
– Мене звати Ксеня, а його – Валька. Ми хочемо розписатися у вас, – заявила дівчина з ходу, щоб одним махом замилити прикрість. – Валька вже уміє по-дорослому, а я – по складах.
– А мене звуть Раїсою Миколаївною, – сказала бібліотекарка, прикриваючи рукою посмішку. – Почнемо з того, що ви, мабуть, прийшли, щоб записатися в читачі, бо розписують не тут, та й, боюся, ще не на часі вам, молодята. Але чому ви без дорослих?
– Та наші дорослі то на роботі, то гостей стережуть. У них немає часу по бібліотеках ходить.
– Та ви ж, мабуть, ще й в школу не ходите? Я не можу вас без дорослих записати читачами.
– Я в цьому році йду в перший клас, – поспіхом, допоки не перебила Ксеня, вставив свої п’ять копійок Валька.
– Це нечесно! Я чула, як по радіо казали, що у нас молодим – дорога… А ми що – не молоді? Удома я не можу навчитися читати по-дорослому, бо там Вася із Ками репетує на всю вулицю Плєханова. Нашу церкву навіщось закрили, і тепер його ніяк не можуть охрестити, щоб нарешті поїхав звідси. А мені треба терміново навчитися читати, – заторохтіла горохом об стіну мала.
– Які книжки тобі подобаються? – запитала Раїса Миколаївна настирне