– І як ви тільки в школі училися? Ось я ще не знаю, у яку школу мене батьки віддадуть – руську чи українську, але точно знаю, що девчьонка – це вона, а не він, – прошипіла з притиском.
Потім було гучне застілля із самогоном, який розливали у «гранчаки» й «полустаканчики», закушували квашеними торішніми огірками і картоплею із засмажкою. А пізніше причащали усіх сусідів розкотистими піснями, яких Ксенька раніше не чула. І що дивно, батько теж співав і не гикав, не гальмував – ну ніби зцілення від контузії з ним нарешті трапилося.
Спала тієї ночі Ксеня без маминої казки на двох стільцях, засланих ватянкою, бо її ліжечко окупував крикливий Вася. Ні, проти такого спання дівчинка нічого не мала, адже всілякі переміни місця дислокації їй були до душі, та й у хаті ж – не надворі й за шию не капле. Але вже перед ранком вона таки звалилася з імпровізованого ложа, яке роз’їхалося врізнобіч, і з переляку, не збагнувши, де опинилася, загорлала не гірш Васі:
– Ма-а-а!!! Мамочко, де ти?
Сиділа під стільцями з ватянкою на голові, а здавалося, що опинилася саме у дворовому погребі, у тій страшній ямі, з якої починається довга й лячна дорога на той світ. А Ксенька хоч і обожнює мандри, та до таких ще зовсім не готова – вона їх тільки уявляє, і на тій уявній картинці багато зловісних кольорів. У кожної людини є свої страхи, і ті страхи розпорошуються часом і досвідом, а буває – тримають все життя, як собаку на прив’язі. А у Ксеньки досвіду було – як кіт наплакав. І як тут не загорлати!
– Тихо-тихо, дитинко! Не кричи. Ти вдома… І всі ми тут… – зашепотіла мама, скидаючи ватянку з дитячої голови.
І оте фатальне «всі ми тут» постало в уяві малої дійсним вироком.
– Що, і Вася тут? Це той Вася, якого треба хрестити в нашій церкві? Мамо, ну невже у них там, на Камі, немає жодної церкви?
– Та є якась одна, але дядько Сашко начальником на заводі працює, він комуніст і боїться, що його виженуть з партії й з роботи знімуть, якщо наважиться в церкві охрестити свою дитину, – продовжувала шепотіти мама, час від часу приставляючи пальця до губів.
Та не так сталося, як гадалося… Назавтра все місто знало й гуло гулом про те, що Свято-Троїцьку церкву на «кіровському» майдані зачинили наглухо і відтепер там ніхто нікого не зможе охрестити. Народ завмер сполохано. Хіба хто із старших людей забув таке слово, як «голодовка», чи таке словосполучення, як «чорний воронок»? Хоча вголос не можна було про те говорити, але Ксенчина голова була битком набита чутками чи не з самої колиски. Та ті напасті жили десь осторонь, й оскільки на дитячі питання з тямою ніхто нічого не відповідав, саме її особистий страх був якимось інфантильним. І саме ця подія подавала надію на те, що Васю хрестити в місті немає де і він зі своїми батьками швиденько поїде з Посульських берегів на береги його родимої річки Ками.
Ксенька з Валькою зганяли на майдан і пересвідчилися, що двері церкви зачинені щільно, і навіть хреста