От кому вже тут воля, то це бур’янам, доведеться попросити в Сергія косу та поколошкати їх чи, ще краще, загнати сюди бабиних Марфиних кіз, ті підстрижуть і столочать все чисто. На городі також пустир, хоч би хто із сусідів посадив собі зайву грядочку – ні, тепер і в селах люд охолов до землі. Тим більше ґрунт тут піщаний, яловий, тільки й жене вгору віниччя та будяччя, зиску з нього ніякого, то й бабратися немає дурних.
А річка димить, димить, і чути, як хтось бухикає у тумані, видно, трусить сітку, щоб сьогодні ще встигнути на базар зі свіжою рибою, і на біса йому той піщаний городець, якщо рибка їсти не просить і сама йде у сіті, лиш встигай вибирати.
Тихо опускаються весла у вранішнє плесо – хлюп… хлюп… – над водою чути далеко.
Обрій над лісом натягується золотилом: от-от зійде сонце.
– Проспали! Усе на світі проспали! – вискочив з хати скуйовджений Стах і забігав подвір’ям, не знаючи, за що хапатися. – Совісті в тебе немає, мені завтра їхати, а ти розвісив вуха і пташечок слухаєш. Не міг розбудити? Вайло, тютя, соня, опудало! Ви подивіться на це горохове лякало, що стовбичить серед городу!
Стах на ходу натягував на себе рибальську екіпіровку, яка ще не зовсім висохла після його вчорашньої купелі й надягалася туго, із рипом, особливо ботфорти. Нарешті притупнув ними, накинув на голову вогкий важкий капелюх, і якби до того капелюха та ще пір’ячко з квочки, яка висиджувала в ньому курчат, то зі Стаха був би викапаний д’Артаньян, котрий оце поспішає не на рибу, а в Париж – поспішає до королеви з діамантовими підвісками. Правда, шпага у нього з бамбука, зате ж яка довжелезна – кого хочеш дістане.
– Там у повітці є гумовий човен, – гукав Стах. – «Юрюзань», добра штука, але немає коли накачувати. Проспали, гайда.
Він жужмом хапав усе в оберемок – вудки, підсаку, садок, коробки з наживкою, торбинку з кашею, – і коли чимчикував через город, заплутуючись ботфортами у високому віниччі, то все те падало в нього з рук, Микола насилу встигав підбирати.
Тільки на березі Стах на хвилину охолов, кинув усе причандалля на траву, аж заторохкотіло, і, наступаючи на кінчик свого вудлища (хрусь!), ступив крок уперед і завмер, заворожений тихим плином туману – валки сивих волів брели за сонною течією.
– Вітер буде північний, – сказав Стах. – Це добре. За північного вітру тут найкраще клює.
Неподалік під вербами брязнув ланцюг. Якийсь чоловік у куфайці, зігнувшись, припинав до покрученого стовбура човна-плоскодонку.
– О, люди вже наловили, – буркнув Стах і відверто втупився у рибалку.
Той вдавав, що нікого не помічає, ще нижче схилив до замка іржаве від рудої щетини лице. Потім сховав у кишеню ключ, узяв з човна важкенький мокрий мішок (з півпуда набрав) і, дивлячись