Літня лікарка з широким, пласким і добрим обличчям оглядала малого з ніг до голови, придивлялася до білків у очах, просила показати язика і тим часом лагідно розпитувала, як його звуть, скільки років, і, коли Петрусь відповів, вигукнула з овечим задоволенням у голосі:
– О-о-о, да он у вас хохленок! Вы шо, со Львова? – спитала зовсім дурне, бо в карточці було ясно написано, звідки дитина родом.
– Ні, ми з Києва, – сказав Микола.
– А, понятно, понятно, – покивала вона головою, і її широке лице посмутніло, проте в голосі ще бриніло веселе здивування: – Ти смотри, из Киева, а какой щырый.
Вона почала ськати Петрусевого чубчика, приглядаючись до кожної волосинки, і Микола отетерів:
– Ви думаєте, у нього воші?
– Не сердитесь, – сказала вона. – Всякое бывает. Я делаю то, шо мне положено.
Зайшла няня, і лікарка звернулась до неї:
– Авдотья Свиридовна, ведите этого симпатичного мальчика, да поласковей с ним. Он не знает по-русски, смотрите, чтоб детки его не обижали.
– Він знає російську, – сказав Микола.
Лікарка аж рота відкрила, коли він узяв малого за руку й промовив голосно:
– Арі гинанг, балік-джан[1].
Слов’янська чи, може, й світова печаль щеміла у кожній жилочці.
Уже в іншій кімнаті він тремтячими руками відкривав сумку, діставав звідти підмінний Петрусевий одяг – маєчки, трусики, гольфики, сорочечки, – і на кожній одежині червоніло слово, вишите Софією: «Погорілий», «Погорілий», «Погорілий»…
– Тепер ти, синку, житимеш у цьому садочку, – сказав він і всміхнувся Петрусеві. – Увечері я прийду до тебе.
– А от цього робити не треба, – тихо сказала йому Явдоха Свиридівна. – Ви ж дитині зробите гірше. Вони тут швидко звикають, а коли приходять батьки, починають плакати. Не треба травмувати. Я його зараз забавлю, а ви йдіть собі нищечком.
У готельному номері стояв сивий чад, приходили і приходили якісь люди, кожен із пляшкою (одеські погрібки позачиняли, і найпідходящішим місцем для того, щоб розговітися, був готель), знайомилися, випивали по чарці і починали говорити про роботу (спершу про роботу!), вирішували тут якісь свої службові проблеми.
– Ти вибачай, – дихав в обличчя Миколі розчервонілий і ще добріший од випитого Іван Квашеїда. – Вибачай, що стільки народу, але кожен із них тобі знадобиться. Це тобі Адеса, без друзів тут ні кроку не ступиш, а з друзями – все формальності. Он той, в окулярах, знаєш хто? О-о-о! Ну, давай ще по одній, не журись, не пропаде твій Петрусь. Я! Я особисто його провідуватиму.
Закусивши копченим палтусом, принесеним, здається, отим, в окулярах, і витираючи руки клаптем газети, Квашеїда спитав ніби між іншим:
– Мій рукопис уже рецензували?
Все-таки спитав, не витримав.
– Я пішов з видавництва, – сказав Микола.
– Пішо-о-о-ов?
– Так, назовсім.
Миколі