– Я не того боюся.
– Все буде добре, Соню.
– Чогось мені неспокійно, – мовила Софія. – Розкажи мені про свій сценарій.
– Тобі справді цікаво?
– Дуже. Про що він?
– Про що? Про дерева… траву… любов…
– Гарно, – сказала Софія. – Це дуже гарно: про дерева, траву і любов. А якою буде вона?
– Хто?
– Та жінка. Якщо є любов, то мусить бути і жінка, правда ж?
– Звичайно. Вона буде схожа на тебе, – чудно всміхнувся Микола. – Чорні очі, полунично-розкішні губи… Жаль, що не знайдеш такої гарної акторки.
– Жартуєш, – сказала Софія, не приховуючи задоволення. – А ти знаєш, який завтра день?
– Здається, п’ятниця.
– До чого тут п’ятниця? Я так і знала, що ти забудеш. Десять років, як ми з тобою зустрілися.
– Справді?
Він мав погану пам’ять на дати, і Софія завжди нагадувала йому про дні народження та маленькі ювілеї їхнього родинного життя. Одного разу, коли його допитував слідчий, перескакуючи з п’ятого на десяте, щоб заплутати і збити з пантелику, Микола не міг відповісти, коли він одружився. Сказав, що мусить подивитись у паспорт. Слідчий не витримав і зірвався на крик: «Перестаньте валять дурака!» Але то була правда: дня реєстрації шлюбу він не пам’ятав, як і не пам’ятав, якого числа зустрів Софію. Зате до найменших подробиць міг пригадати той день, той шовковий квітневий день…
Микола саме виписався з лікарні, де пролежав більше місяця, і коли вийшов надвір, перед очима попливли золоті кружала. Він аж осліп од весняного світла, сп’янів од тугого повітря і не пішов – поплив у сонячній повені. Не хотілось ховатися від цього раю в тролейбус, рушив пішки через Сирець, дарма що перехожі зглядались на нього, як на причинного, та й було чому дивуватись: надворі літнє тепло, а на Миколі кроляча шапка, пальтечко, давно не чищені чоботи, висохлі в лікарняній коморі, як постоли. Про таких чудопалів у Миколиному селі казали, що вони серед літа зривають зиму, тут, у місті, либонь, гадали, що в нього не всі вдома, та хай: Микола ліг у лікарню, коли мели березневі планети, а тепер на носі був травень, дерева ясніли молоденькою зеленню, і ранні сирецькі абрикоси стояли проти сонця у золотому цвіту.
Заворожений, він забув навіть перекинути через руку своє благеньке, ще студентське пальто, так і йшов, і дивився, дивився, вбирав у себе очима те листячко, той золотий цвіт і звабу жінок, які навесні, знявши із себе зимовий одяг, відкрившись, так гарнішають і хвилюють. То нічого, що зараз вони настрахано його обминають, у Миколи ще все попереду, вони ще почують про нього. І якщо хочете знати, то знамениті поети не ходять у фраках, ну хіба що вже потім, коли їм вручають Нобелівську премію і вони галантно цілують ручку шведській королеві, тоді можна, чого ж, а замолоду вони живуть на горищах і в комірчинах і, буває, зубами вирівнюють останню двокопійчану монетку, щоб подзвонити до своєї коханої. Це – епохальні поети. Хоча… Як там він колись писав?
Епохальні поети рано вмирають
І сумують за тюрмами і казармами,
Вони рідко оволодівають
Дівчатами