– Слов’яни – люди сентиментальні…
Поет здивовано подивився на Миколу, злегенька всміхнувся.
– Я нічого не маю проти лірики, – сказав він. – Але ж на вашому Поліссі, крім лісів та озер, є багато прикмет сучасності. Зараз, наприклад, там зводиться гігант Чорнобильської атомної. Чому б вам і про це не написати?
– На атомній я не був, – стримано сказав Микола.
– Ви талановита людина, і, коли хочете, я організую вам відрядження на АЕС. Соціальне замовлення, так би мовити. Напишете поему, і ми їй дамо зелену вулицю.
Микола дивився на відомого поета і не міг зрозуміти: це він серйозно чи, може, розігрує? Той раптом затнувся, опустив очі.
– Вибачте, – сказав Микола, – віршів на замовлення я не пишу.
– Ну й даремно, – кинув поет. – Цього не цуралися навіть великі.
– Так, але вони писали не ради зеленої вулиці. І починали не з цього.
Поет підвівся, відійшов до вікна, закурив.
– Я вас розумію, – нарешті озвався він – Розумію… Даруйте. – І так, дивлячись у вікно й глибоко затягуючись димом, сказав: – Але ви заходьте. Напишете щось нове – і заносьте.
Микола більше не заходив. Ні до відомого поета, ні взагалі нікуди вже не носив своїх віршів, змирився, й писалося дедалі менше і тяжче, але часом його сповивав такий от сентиментально-біснуватий настрій, як тепер, коли він щойно вийшов з лікарні і йому, всіма забутому, уявлялося: стоїть він серед стотисячного стадіону і читає свої тихі вірші про рідне Полісся, про мавок та про тисячолітнього дідка, що живе у корінні старезних дерев, оберігаючи їх від напасті. І тоді в Миколиній душі прокидалися солодкий жаль і всепрощення, і хотілося всіх обійняти.
Захмелілий від весняного вітру, від волі (і слави!), він завернув до Бабиного яру й сів там на лаву, випадково чи ні, але якраз біля самотнього дівчати з книжкою в руках, звичайно ж, вродливого, звичайно ж, розумного, бо читало воно не Сіменона і не Семенова, а, леле, читало «Теорію літературознавства», знайому Миколі з університету. І лиш тепер він побачив, що ця дівчина також йому знайома, зустрічав її у коридорах того ж таки столичного університету, який торік мав щастя випустити у світ свого (знаменитого!) вихованця Миколу Погорілого, еге, того самого Погорілого, котрого тепер усяк впізнає на вулиці, на кого озираються всі жінки. Ось і ця відразу одірвалась від книжки, глянула скоса й, налякана таким сусідством, мерщій відсунулась далі, аж повисла на краєчку зеленої лави, поставленої тут не для знаменитих поетів, а для простих смертних. Впізнала, звичайно.
– Привіт, – скромно, без гонору привітався Микола.
Вона подивилась на нього, і дивний звук злетів з її повних, соковитих губ:
– О-о-ов…
Таки впізнала, спершу, мабуть, подумала, що підсів якийсь пришелепок у кролячій шапці, а тепер побачила, що ні, це він, живий Микола Погорілий, який, звичайно, не міг не помічати її раніше, хоч була вона курсом молодша і вони ніколи не перекинулись навіть словом. На «привіті» й скінчилась Миколина хоробрість, і під серце запливав знобливий холод, як завжди, коли він лишався наодинці з красивою дівчиною і не знав, про що говорити.
– Ти звідки такий? –