Ностальгія. Василь Шкляр

Не дуже видно, бо вони всі смугасті, але як придивитися добре…

      – Нічого не бачу, – сказав Микола і нахилився, щоб узяти Марусину на руки, глянути ближче, але Софія аж скрикнула:

      – Ні-ні, не чіпай! Він переходить і на людей. Це серйозніше, ніж ти думаєш.

      – Чортівня якась, – випростався Микола, розгублено поглядаючи на пухнастих м’ячиків, що розкочувалися по підлозі: ніяких ознак хвороби. – Може, їх треба чимось помазати? Що казав той Лідин ескулап?

      – Казав, що котів од цього не лікують. А нам самим треба сходити до дерматолога.

      – Не лікують… А що роблять?

      – Знищують, – сказала Софія, як про великих грішників.

      – Навіщо? У крайньому разі краще вже випустити на вулицю, якщо така їхня доля.

      – Я теж так думала. Але цього робити не можна. Вони блискавично розносять лишай, передають його іншим тваринам. Випустити їх на вулицю найлегше, але це не гуманно.

      Ну й словечка у неї: «гуманно», «блискавично» – не інакше як нахапалася від того Лідиного зцілителя. Оскомний спротив піднімався в Миколі до всього цього, хоч відчував, що в Софіїних, хай і позичених, словах правда, але так відразу погодитися з нею не міг.

      – Що ти пропонуєш? – спитав гостро. – Повісити їх на сухій гілляці? Чи втопити? Слава Богу, озеро поруч.

      – Ну, навіщо ти так? Є набагато гуманніший спосіб.

      О, знову. Воістину люди великі гуманісти, це слово не сходить їм з язика.