Шломо Левкович чекав на нього на пірсі. Єгезкель Хальбовський теж прийшов, щоб зустріти Рахель Нелкін.[170] Бен-Ґуріон не любив Яффу. «Як і в кожному східному місті, вулиці тут вузькі та криві. Ринок зазвичай сповнений жахливого пилу, тому що немає бруківки», – писав він батькові. У нього не було бажання залишатися надалі у похмурій портовій місцевості. «Побачивши Яффу, я зненавидів її, – казав він багато років по тому. – Я розумів, що вона навіть гірша, ніж Плоньськ».[171] Його реакція на Яффу могла мати щось спільне з поглядом Хальбовського.
У будь-якому разі у п’ятницю вдень він приєднався до невеликої групи, що вирушала до Петах-Тіква. Бен-Ґуріон насолоджувався мандрівкою. Повітря було чудовим, «сповнене приємних ароматів, немов би у раю, чисте та прозоре наче скло», – писав він, додаючи, «я їхав на ішаку». Пізніше він доповнив, що то взагалі був перший ішак, якого він бачив у своєму житті. Усе для нього було новим: і квакання жаб у ставках, і тіні цитрусових гаїв у пітьмі, і диво появи зірок у темно-синьому небі у сутінках. У мемуарах він повертався до почуттів тієї ночі. «Мене переповнювала радість …наче я витав у міфічному королівстві. На душі в мене було неспокійно, але охоплювало єдине відчуття: «Ось, нарешті, я на землі Ізраїлю», і тоді я замислювався: «Невже це може бути?»
Вони дісталися Петах-Тіква о десятій ночі. Біля входу до мошави вони раптом почули жахливий дитячий плач. Бен-Ґуріона охопила тривога. Його друзі пояснили йому, що то лисиці, а зовсім не діти. Ту ніч він провів у будинку його знайомих із Плоньська; розмова їх тривала до світанку.[172]
Близько 35 тис. євреїв оселилися у Палестині протягом десяти років, що передували Першій світовій війні; цю хвилю імміграції пізніше стали називати Другою алією. Їх соціально-економічний статус був багато в чому схожий на статус євреїв, що іммігрували до Сполучених Штатів протягом цих років. Більшість із них були у шлюбі, багато хто мав дітей. Четверо з десяти серед них були жінки. Тільки троє з десяти були молодими, як Бен-Ґуріон і його товариші.[173] Більшість із них були нужденними – тими, хто шукав життя вищої якості. Єврейські газети описували їх як голодних та убогих мігрантів, «жалюгідних, мов тіні». У багатьох із них так нічого і не змінилося.
Цемах, Левкович й інші знову і знову стикалися з людьми, що питали їх, насміхаючись та водночас співчуваючи, навіщо вони приїхали. Щонайменше половина з тих, хто приїхав у Другу алію, залишилися в країні. Їх могло бути набагато більше – Бен-Ґуріон самостійно оцінив, що залишалися кожні дев’ять із десяти. Багато з них були молоді люди його віку. Рахель Янаіт, яка приїхала на два роки пізніше за Бен-Ґуріона, зауважила, що ті люди, які залишалися, не розуміли та насправді не мали відчуття історичного зв’язку між євреями та землею їх пращурів. «Вони залишалися розгубленими дітьми Вигнання, якими вони й були раніше, тому і відмовилися від землі», – писала вона. Дехто з них, наполягала Рахель, прибули до Палестини, щоб ухилитися